Кілька слів про мову

Останнім часом ТОП-новиною в Україні стало прийняття більшістю депутатів Верховної ради Закону України «Про засади державної мовної політики», у першому читанні.

Законопроект за авторством нардепів С. Ківалова та В. Колесніченко був проголосований 234-ма нардепами. Опозиція, яка обіцяла заблокувати роботу Ради, за незрозумілих, на перший погляд, обставин цього не зробила. Однак під стінами ради ми мали змогу спостерігати справжнісіньку бійку за участю прихильників опозиції, що виступали проти прийняття даного законопроекту з «Беркутом», а неподалік стояли представники провладних сил, яких ніхто не чіпав і, як могли, висловлювалися за підтримку останнього.

Валерій Бебик: «У нас зараз неукраїнська правляча політична еліта»

Минулої п'ятниці, 25 травня, в Ужгороді, у актовому залі УУБА–КаУ відбулася презентація книги відомого українського політолога, голови Всеукраїнської асоціації політичних наук, професора Валерія Бебика «Тисячолітня Україна: доісторичні цивілізації та глобальні релігійно-політичні доктрини».

Тези про наявність чималої кількості викривлень та вже доведених фактів «переписування» історії в залежності від політичної доцільності, мабуть для багатьох є відомі. Однак досить рідко ми стаємо свідками появи систематизованої та виданої праці, в якій можемо простежити процес розселення на території України стародавніх цивілізацій, які залишили своїм нащадкам чимало згадок про своє існування. Крім того, Валерій Бебик спробував простежити і поширення впливу протоукраїнських цивілізацій на розвиток відомих цивілізацій давнини в Європі, Азії, Африці.

Мер Ужгорода втратив підтримку депутатського корпусу

У четверг, 24 травня, в Ужгороді відбулося третє пленарне засідання XII сесії Ужгородської міської ради VI скликання. За накалом пристрастей воно, мабуть, стало одним з найбільш резонансним, адже під час пленарного засідання відбулася сварка між міським головою Віктором Погорєловим та його першим заступником Віктором Трикуром.

Ситуація виглядала приблизно наступним чином: поки депутати з'ясовували, чи спрацюють їхні картки для голосування, перший заступник мера Ужгорода Віктор Трикур підійшов до столу президії, за яким сидів Віктор Погорєлов, і щось йому сказав, після чого повернувся до зали. На це мер публічно вигукнув у мікрофон: "Вікторе Федоровичу, ви мене не шантажуйте. Якщо шантажуватимете, я звернуся до СБУ і Президента України».

Чим саме шантажував мера його перший заступник, – достеменно невідомо, хоча, за твердженнями ряду депутатів, ішлося про можливість припинення роботи депутатами від фракції Єдиний Центр, оскільки при реєстрації депутатів на пленарному засіданні не всі картки спрацьовували і виникала ситуація, що фракція зареєструвалася не у повному обсязі. А це мабуть, було важливо для успішного голосування того дня з певних питань, винесених на розгляд сесії. Зрештою, після кількаразової перереєстрації міська рада розпочала роботу. Хоча, візуально можна було помітити, що 60 депутатів у залі не було, а кілька депутатів голосували за себе і за «того хлопця».

А як стало відомо згодом, Віктор Погорєлов таки звернувся до СБУ з проханням розібратися в ситуації, що виникла на останній сесії 24 травня. Йдеться про численні переголосування одних і тих же питань на початку сесії, коли йшлося, зокрема, про питання змін до регламенту, введення нових членів міськвиконкому.

Що цікаво у розпорядження про скликання пленарного засідання, яке нині доступне на сайті Ужгородської міської ради, у порядку денному цих питань нема. Вони вносилися на розгляд ради вже під час засідання, тим самим порушуючи чинне законодавство. Однак рішення були прийняті.

Зокрема, були внесені зміни до регламенту, які стосувалися, у першу чергу, відкритості роботи ради та створення депутатських груп та фракцій. Не вдаючися у подробиці змін, можна відзначити, що вони є необхідними, адже нині у громадськості, журналістів, та й багатьох депутатів, є нарікання на непрозорість роботи міської ради. Однак сам факт їх внесення на сесії без попереднього узгодження, як уже зазначено, суперечить, по суті, намірам ініціаторів внесення цього рішення, щоб зробити діяльність ради більш прозорою.

Більшість депутатів підтримали й інше рішення, винесене на пленарне засідання вже у ході його роботи, а саме – про призначення двох членів виконкому: Василя Бринзовича (КМКС) та Богдана Киніва (Фронт Змін) .

Варто нагадати, що нині у міськвиконкомі є два вакантних місця, після того як півроку тому два члени виконкому склали з себе повноваження. Згодом, у лютому 2012 року, відбулася спроба включити до складу виконкому двох представників від Партії регіонів: Олега Адамчука та Віктора Ледиду. Однак вона провалилася.

Минулого тижня більшість таки доукомплектувала виконком. Однак не надовго.

Як стало відомо вже за кілька днів, Віктор Погорєлов скористався правом «вето» та відмінив прийняті рішення щодо змін до регламенту і виконкому. Для того, щоб подолати «вето», депутатам необхідно набрати 2/3 голосів, що буде зробити досить важко, з огляду на розстановку політичних сил в Ужгородській міськраді. Більшість у міськраді нині належить Єдиному Центру (далі ЄЦ) та його сателітам, однак 40 депутатам (тобто 2/3) не вистачає, як мінімум, 5 голосів. Решта депутатського корпусу орієнтується на Партію регіонів (далі ПР), яку, до речі, віднедавна представляє і Віктор Погорєлов. Саме це і є головною причиною конфліктних ситуацій, що нині мають місце у міській раді.

Віктор Погорєлов не раз визнавав, що стати міським головою Ужгорода йому допоміг Віктор Балога. Але нині, після вступу у Партію регіонів, його лояльність до ЄЦ дещо знизилася. Якщо не сказати більше... І розмови про це в кулуарах міської ради можна почути вже не перший день.

Відтак логічно, що зміни у складі Ужгородського виконкому, які були проголосовані на сесії, не влаштували міського голову, адже представники КМКС та Фронту Змін нині знаходяться у «політичній орбіті» саме ЄЦ, а відтак і більшість у виконкомі була б на боці цієї політичної сили.

І хоча, коментуючи конфліктну ситуацію за участю Віктора Трикура, Віктор Погорєлов відзначив, що «виконує політичні домовленості», у це важко повірити, зважаючи на ветування вищезгаданих рішень. Адже раніше в раді часто приймалися рішення «з голосу» і жодних «вето» не було. А зараз мер скористався своїм законним правом. Думаю, у подальшому протистояння в міськраді тільки посилюватиметься, що повʼязано як із наближенням виборів, так і з бажанням місцевих регіоналів узяти своєрідний реванш у ЄЦ за програш на місцевих виборах. Крім того, існує й чимало інших питань, зокрема і майнових, на які у цих двох політичних сил власні погляди та плани.

З іншого боку, на сесії було прийнято ряд цікавих рішень. Зокрема, як пише інтернет-видання «Час Закарпаття», на вулиці Грушевського, 2 може невдовзі постати торговий комплекс.

Це випливає із таємного рішення Ужгородської міської ради, котре не показали громадськості та журналістам – №516 «Про надання дозволів на розробку проектів відведення земельних ділянок».

Зокрема, цим рішенням надається дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки приватному підприємцю для будівництва торгового комплексу за адресою вул. Грушевського, 2. Це – неподалік перехрестя Грушевського та Заньковецької.

Інше не менш цікаве рішення стосується зелених зон навколо автостоянки у центрі Ужгорода на вул. Гойди. Невдовзі вони можуть перейти у приватну власність. Проект рішення №516 «Про надання дозволів на розробку проектів відведення земельних ділянок» міська рада не оприлюднила на своєму сайті, журналістам відмовилися його надати під час сесії.

У документі, серед інших ділянок, згадується ділянка площею 18 сотин, яка розміщена на вул. Гойди. Її виділяють для обслуговування об'єкта незавершеного будівництва.

Іншим своїм «таємним рішенням» – №519 «Про зміни до рішень міської ради» міськрада збільшила приватну земельну ділянку ТОВ «Кінокомплекс «Ужгород» у самому центрі – на вул. Волошина з 8 до 13 сотин. Таким чином, вільна земельна ділянка у 5 сотин без аукціону потрапила у приватну власність юридичної особи.

За неофіційною інформацією, комплекс колишнього кінотеатру «Ужгород» належить родині мера обласного центру.

Як бачимо, у питаннях, які стосуються майна, депутати знаходять спільну мову. Однак громадськість воліють не посвячувати у них, що, як мінімум, викликає подив, як максимум – наводить на роздуми про корумпованість як чиновників, так і депутатів міської ради.

Однак чи буде так і надалі? Фактично нині міський голова не має підтримки більшості у міській раді, і з багатьох питань йому прийдеться домовлятися з більшістю. Чи виходитиме це й надалі? Покаже час. Та звернувши увагу на стан інфраструктури міста та на стан комунального господарства, у більшості ужгородців виникає закономірне враження: нічого у місті для мешканців не робиться. І яскравим прикладом цього, а точніше, – ставлення до міського голови, стало святкування з нагоди виходу ФК «Говерла-Закарпаття», що відбулося у середу, 30 травня. Під час оголошення присутніх на матчі, коли пролунало прізвище Погорєлова, стадіон «Авангард» гучно висловив своє «фе», чи то «фу». Красномовна оцінка господарюванню по-ужгородськи. Чи не так?

"Срібна Земля"

В Україні панують сила та гроші

Політика за своїм змістом є досить агресивним середовищем. Саме політика є тією сферою суспільних відносин, в якій відбувається боротьба за владу, її утримання та реалізацію відповідних потреб індивідом або соціальною групою.

З іншого боку, у Новий та Новітній час політика стала більш витонченим «мистецтвом», яке потребує окрім агресії (сили) і грошей, ще й знання, певний рівень освіченості та культури. Цю тезу ще наприкінці ХХ століття висловив відомий соціолог, футуролог, один із авторів теорії "постіндустріального суспільства" Елвін Тофлер. На його думку, знання є більш витонченою «зброєю», ніж сила та гроші.

Не зважаючи на те, що багато хто вважає політику «брудною справою», варто зважати на те, хто її творить у той чи інший час, у тому чи іншому місці... Зрештою, треба розуміти, що навіть поганий прибиральник залишає по собі бруд, а що тоді казати про поганого політика?

«Сила» і «Гроші» є формами ведення політики, що притаманні тоталітарним чи авторитарним режимам. Що ж стосується демократії, то саме в ній і з'являється третя складова політичного панування, яка, зрештою, має стати пануючою в демократичній державі.

Зрозуміло, що всі вищевказані форми політичної боротьби є досить умовно розділені між собою, адже політик, добрий політик, повинен уміти використовувати ввесь арсенал у політичній боротьбі, однак щось має бути пануючим. Ось тут ми і зіштовхуємося з досить негативним явищем, що останніми роками склалося в Україні, коли термінологію політики використовують демократичну і прагнуть, щоб їх асоціювали саме з прихильниками освіченого, знаючого, політичного бомонду, однак коли доходить до справи, то у переважній більшості випадків працюють саме сила і гроші.

Нині складається враження, що Україна ще досі залишається у політичному середньовіччі. Сила і гроші є пануючими як у політиці, так і в суспільстві. Знання хоч і є, однак вони нині є третьою, найменшою складовою. Цим Україна і відрізняється від тієї ж Європи, де після Другої світової війни саме «знання» вийшли на перший план у політичному та суспільному житті і нині саме ця складова політики є пануючою там. У нас же ситуація протилежна. Спробу вивести на ключові позиції саме інтелектуальний потенціал патріотичної української інтелігенції на початку 90-х рр. ХХ ст. було провалено саме за рахунок переважання сили (смерть В. Чорновола, В. Гетьмана, ...) та грошей (непрозора приватизація, поява надбагатих людей посеред суцільної бідноти, купівля виборців, «тушки» у парламенті).

Нині ми є свідками наслідків тих подій. Корупція в країні набула нечуваного розмаху, і представники виконавчої влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органів часто відкрито кажуть про те, що використання свого становища є запорукою їх багатства, або просто достатку. Враховуючи, що їх офіційні прибутки не перевищують 5-7 тис. грн. на місяць, важко собі уявити, як вони стають власниками авто, що коштують 150–200 тис. грн., негласно є співвласниками різноманітних бізнес-структур і т.д. Чимала кількість українців, що мають хист до політики та володіють відповідними знаннями, відсторонені від неї, оскільки не володіють необхідними коштами, а партії, що мали б акумулювати у собі цей прогресивний людський потенціал, не виконують відповідних функцій, обслуговуючи інтереси певних осіб, що нині модно називати «олігархи».

Багато років ми також бачимо, як політична боротьба в Україні обов'язково переростає у боротьбу з економічною основою конкурента із використанням силових структур, а медіа часто грають роль не об'єктивного засобу інформації, а пропагандистського «гучномовця», що не несе у собі жодної корисної інформації, окрім зомбування населення. І дуже часто так звані викривальні матеріали стають доступними громадськості з «помаху» чиєїсь руки і використовуються з точки зору доцільності політичної боротьби, а не з точки зору обʼєктивності інформації.

Як же ж змінити ситуацію? Цим питанням задаються чимало українців. Та нині ні їх відповіді, ані дії, не дадуть бажаного результату. Щось змінити кардинально вже сьогодні практично неможливо. І тут варто зважати не стільки на нинішній стан економіки чи політики, а на стратегічні прорахунки у розвитку держави Україна, що сталися ще на зорі її незалежності.

Тоді сотні тисяч освічених людей перетворилися з учителів, лікарів, інженерів на продавців на ринках. Кому більше пощастило, розгорнули власну справу. Не менша кількість тих самих верств населення опинилися поза Україною: виїхали на заробітки або взагалі на постійне місце проживання. Відбулася страшна якісна демократична втрата, яку нема з кого відновити. Мова не про те, що нинішнє покоління не здатне до звершень. Здатне. Однак воно живе без реальних стратегічних орієнтирів розвитку країни, а відтак і формує у своїй уяві хибне уявлення про достаток, стандарти життя, ставлення до політики, тощо. Загалом, ми б могли відновити той якісний рівень демографії, що був після розпаду СРСР, однак для цього не були створені умови: освіта фінансується за залишковим принципом, держава не спромоглася створити будь-яких стабільних важелів заохочення для молоді. Створивши ефемерну формулу багатовекторності у зовнішній політиці, ми породили відсутність загального, суспільного вектора розвитку особистості. У результаті, нині для більшості українців є притаманним сприйняття навколишньої дійсності за принципом «кожен сам по собі».

Не можу однозначно стверджувати, що такий стан речей у країні є чиїмось сценарієм, нав'язаним українцям. З іншого боку, первинне накопичення капіталу нинішнього українського «великого бізнесу» відбувався саме завдяки наявності багатовекторності, яка дозволяла роками заробляти шалені гроші на російському газі, на експорті сировини до Європи, на купівлі за безцінь стратегічних підприємств в Україні. У цей же час було практично припинено фінансування науки та достатнє фінансування освіти. У школах та вишах країни стали частими прояви хабарництва. За останні кілька років ми стали свідками кількох десятків скандалів, у яких фігурантами були чиновники різних рівнів, які з підробленими дипломами посідали високі посади у державних та муніципальних органах влади.

Якщо ще згадати, що Україна посідає перші місця у поширенні наркотичної та алкогольної залежності у Європі, то взагалі стає сумно.

Нинішня політична еліта України, як провладна так і опозиційна, є складовими тієї політики, що призвела до нинішнього стану суспільства. Адже, мабуть, не варто нагадувати про «звитяги» Юлії Тимошенко на газовому ринку у 90-х роках ХХ ст., чимало нинішніх депутатів та чиновників також мали і мають пряме відношення до приватизації різноманітних підприємств в Україні... Перелік продовжувати не буду, бо все і так зрозуміло. Але головне, що жоден з них так і не зробив – це відсутність стратегічного напрямку розвитку країни. Хтось дорікне, що ми знаходимося у складному геополітичному та географічному становищі. Однак на це можна відповісти так: якщо роками грати на обидва боки, таким чином збагачуючись, то зрозуміло, що визначитися просто немає бажання, адже це насправді може вдарити по бізнесу. Побоювання втратити прибутки кількох десятків родин створило умови, коли мільйони опинилися у стані «суспільної прострації» і нині вже нормально сприймають корупцію, спокійно закривають очі на те, що твориться беззаконня поряд, готові продати свій голос на виборах за кілька гривень, гречку та пляшку оковитої. Даруйте, та це не народ, це маса, яка рухається за течією. Але маю переконання, що українці можуть бути не просто масою, а можуть бути народом, що здатний змінити як себе, так і владу, той елітний прошарок, що говорить про соціальні пільги та допомогу, але не бажає, щоб поряд з ними були рівні їм громадяни, з рівними правами та можливостями. І зубожіння освіти у цьому контексті грає чи не ключову роль. Держава має бути гарантом наших прав, має давати можливості для всестороннього розвитку особистості. У цьому полягає її функція у першу чергу, поряд із захистом національних інтересів, території тощо. Натомість ми чуємо, що у нас дорогий газ і нам нададуть соціальну допомогу. А решта... вони вирішать за допомогою «сили» та «грошей». У тому числі і «подумають» про нас.

У кандидатів забрали "запасний аеродром"

Як відомо, не місце красить людину, а людина місце. Нині в нашій державі є кілька тисяч бажаючих прикрасити собою крісла у Верховній Раді України наступного скликання, однак там їх місць всього 450, на всіх бажаючих не вистачить.

Звісно, ми в очікуванні чергових парламентських виборів, хтось прагне зберегти владу, хтось її завоювати, хтось підзаробити на виборах, хтось сподівається, що його вибір може щось змінити, а комусь усе це вже й так набридло і на вибори він не піде, балотуватися, і поготів, не буде.

Цього тижня плани багатьох, з тих хто планує брати участь у виборах, підкорегував Конституційний суд України (далі – КСУ). Мова йде про рішення КСУ, оприлюднене 10 квітня щодо конституційності положення частини п'ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Згідно з рішенням КСУ, порядок висування кандидатів у народні депутати, за яким, крім балотування в загальнодержавному виборчому окрузі, надається право одночасно балотуватися в одному з одномандатних округів, порушує конституційний принцип рівного виборчого права для кандидата в народні депутати, який балотується тільки по одномандатному округу, оскільки кандидату, включеному в партійний список, надається більше правових можливостей для реалізації його права бути обраним.

У той же час у рішенні КСУ зазначається, що Конституція України гарантує рівні виборчі права всіх виборців і кандидатів у народні депутати. "Визнати невідповідними Конституції України частину 5 статті 52, абзац другий частини 10 статті 98, частину 3 статті 99 Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року", – сказано в резолютивній частині рішення. Положення закону, які були визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ цього рішення, пише ЛІГАБізнесІнформ.

Також варто нагадати, що у 1998 році КСУ вже виносив схоже рішення, згідно з яким одній і тій же особі заборонено одночасно входити до партійного списку й бути висунутим в одномандатному виборчому окрузі.

Тоді судді зазначали, що відсутність заборони порушувала принцип рівного виборчого права й на виборах в одномандатних округах надавала привілеї депутатам-списочникам.

Представники ПР уже збираються вносити відповідні зміни до закону про вибори, а от опозиція, зокрема депутати-учасники Комітету опору диктатурі вже заявили про відкликання своїх голосів, що були ними дані за закон про вибори у листопаді минулого року.

Тоді, нагадаємо, за закон проголосували 187 депутатів з фракції Партії регіонів, 62 –"БЮТ-Батьківщини", 36 – НУ-НС, 24 – від КПУ, «Реформи заради майбутнього» – 19, Народної партії – 20, позафракційні – 18.

Нині ж опозиціонери заявляють, що влада використовує КСУ у вирішенні вигідних для себе політичних питаннях. Відтак, і закиди опозиції та зауваження ПАСЄ про неприпустимість зміни виборчого законодавства перед виборами, формально владою дотримані. Однак... у країні є орган, на який покладено завдання контролювати законодавчий процес і давати йому оцінку.

У квітні КСУ спершу відмінив норму щодо голосування за кордоном за мажоритарників. Згодом відмінив і подвійне балотування. Чи будуть ще якісь зміни, – прогнозувати важко, однак саме останнє рішення стало для багатьох політичних сил досить вразливим. Навіть КПУ та депутати від Блоку Литвина висловили незадоволення подібним рішенням, наголосивши, що саме завдяки ним дана норма була прописана у законі про вибори, і це було їх принциповою позицією.

Чия була ініціатива внести в закон положення про подвійне балотування – вже не грає ніякої ролі, але враховуючи попередній досвід, політики могли б припустити, що ця норма може бути скасована. Зрозуміло, що механізм, який був застосований для цього, є своєрідним ноу-хау нової української влади, однак про те, що КСУ може мати вирішальний вплив на закон про вибори, говорили вже давно, відразу після прийняття цього закону. Мабуть, опозиціонери сподівалися, що ніхто не чіпатиме цю «шпарину», а ПР все ж таки вирішила не ризикувати і у встановленому законом порядку домоглася відміни незручної норми закону.

Для багатьох нинішніх нардепів і майбутніх кандидатів у депутати відміна подвійного балотування ускладнює життя. Причому, думаю, що і в середовищі ПР є ті, хто цим не задоволений. Можна припустити, що у багатьох округах у Західній та Центральній Україні ми спостерігатимемо не за перипетіями передвиборної кампанії, а за війною, в якій як відомо, будь-які засоби виправдані, адже на кону досить вагомий «приз».

Демарш опозиціонерів зрозумілий. Думаю, що чимало лідерів опозиційних партій планували висуватися як за списками парії, так і у мажоритарних округах. Таким чином, за сприятливих умов, у них могла б бути реальна можливість наблизитися до створення більшості у парламенті наступного скликання. Однак після відміни подвійного балотування багато хто з них навряд піде у мажоритарний округ, адже ймовірність програшу є досить висока. Не варто забувати про те, що у багатьох округах конкурентна боротьба буде вестися на лише між представниками влади та опозиції. Реальну конкуренцію їм можуть скласти самовисуванці, відомі в регіоні особи, що з різних причин не підтримують, офіційно, жодну з політичних сил. А враховуючи сучасну електоральну мапу країни та кількість округів у різних регіонах, ми можемо сміливо казати про те, що саме завдяки більшій кількості мажоритарних округів на Сході та Півдні країни, де у партії влади практично немає реальної політичної конкуренції, вона може у результаті отримати чимало мажоритарників саме з цих регіонів – понад 100, а то і всі 125 (тобто половину з усієї кількості мажоритарних округів). Для опозиції ж подібні показники нині є недосяжними. Хоча, якщо опозиція насправді об'єднається і виставить на округах дійсно гідних та відомих людей, то шанси такого кандидата стрімко зростуть. Та заяви, що лунають останніми днями про те, що об'єднання опозиції через це рішення КСУ може опинитися під загрозою зриву, свідчить про наявність у самій опозиції чималої кількості протиріч, а головне, відсутності реальних, компромісних претендентів у округах. А об'єднавшись і набравши навіть 32-33 % на виборах за партіним списком (нині саме такі цифри озвучені соціологами щодо гіпотетичної єдиної опозиційної партії, що братиме участь у виборах), багато хто з них все одно опиниться «за бортом» парламенту. І це, мабуть, багатьох лякає.

Зрештою, вже протягом місяця буде сформовано округи та розпочнеться безпосередня підготовка до виборчих перегонів. Тоді ми й зможемо побачити, чи спроможна опозиція реально об'єднатися і чи не створила Партія регіонів сама собі проблем на вибори, адже і в її середовищі багато хто може опинитися біля «розбитого корита», тобто, без мандату.

Однак рішення КСУ має під собою логіку та політичну доцільність, адже подвійне висування дає змогу непопулярним політикам пройти у парламент за списками. Нині ж їх кількість має зменшитися. За владу сперечатимуться найдостойніші, з огляду тих чи інших політичних сил. Це посилить конкуренцію. Однак чи посилить відповідальність? Виборці чи рядові члени партії ж і досі не мають реального впливу на процес висунення кандидатів за списками партій. А процедура відкликання депутата, що пройшов по мажоритарні, досить складна, і рідко хто нею бажає скористатися. От і виходить, що незалежно від «знамен», зміст діяльності політиків не змінюється: отримати мандат, як привілей, а не як відповідальність перед народом.

Віктор ЛАЗОРИК

А що дасть нам угода про асоціацію з ЄС?

Від 09.04.2012

30 березня у Брюсселі парафовано Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ця угода має у майбутньому замінити чинну з 1998 року Угоду про партнерство та співробітництво.

Парафування – технічний етап підготовки Угоди про асоціацію Україна – ЄС. Парафування документа буде означати, що сторони погодили текст і він готовий до підписання. Після офіційного підписання, дата якого поки залишається предметом переговорів, угода також повинна буде пройти етап ратифікації в парламентах усіх країн – членів Євросоюзу.

Здавалося б, черговий крок до «матінки Європи». Однак нині виникає інше, а точніше, головне питання: коли угоду підпишуть і чи ратифікують її країни Європейського Союзу? Ось на цьому етапі і виникає чимало проблем, які нині сфокусовані у політичному полі партнерства України з ЄС.

Головна з них, точніше, головні – Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Зокрема, голова представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра та міністр у справах Європи МЗС Великобританії Девід Лідігтон заявили, що саме від долі цих двох колишніх високопосадовців залежить підписання угоди та її ратифікація у європейських парламентах. І хоча ніхто з високопосадовців у ЄС не казав про те, що Тимошенко та Луценко є політвʼязнями, все рівно їх арешти та засудження викликали чималу стурбованість.

Отже, майбутнє української євроінтеграції залежить не від самих по собі дій України у цьому напрямкі, а від кримінальних справ щодо Тимошенко та Луценка. Щодо решти колишніх урядовців такої однозначності у Європі немає, зрештою, кілька з них уже дістали політичний притулок саме у країнах - членах ЄС. Отже, можемо припустити, що у Європі все ж таки вважають, що в Україні існує практика політичного переслідування, хоча про це, підкреслюю, на офіційному рівні, ніхто не говорить. Відтак... Україна все ж цікавить європейців і робити з неї другу Білорусію ніхто не бажає, однак і залишати ситуацію такою, як вона є зараз, також не хоче. Отож ми з вами вкотре у підвішеному стані. Власне, цей стан, мабуть, вже увійшов у звичку, і навіть бути на якомусь конкретному боці нам просто вже не до вподоби?

Думаю, що ні. Однак ситуація змушує український політичний бомонд і надалі «грати» у політичне балансування, сподіваючись не опинитися у тому чи іншому таборі. І причиною такої ситуації є та, відносно невеличка, частина українського суспільства, що володіє переважною більшістю активів та майна в Україні і чудово розуміє, що за умов реальної участі України в тому чи іншому інтеграційному утворенні їх пануванню може настати кінець. Адже Росія з її новим президентом Володимиром Путіним не буде зацікавлена у могутніх полюсах впливу в Україні у разі її інтеграції у промосковські інтеграційні проекти. А у ЄС ніхто не терпітиме неприхованого державного протекціонізму та лобіювання інтересів певних компаній, боротьби з конкурентами за допомогою податкової, прокуратури та судів, не терпітимуть європейці і незрозумілі, точніше, непрозорі схеми тендерних закупівель та розподіл бюджету на потреби напівміфічних програм.

Ми можемо констатувати, що як попередня, так і нинішня українська влада не зробила суттєвих кроків у напрямі прозорості в економіці країни. Це у свою чергу формує такі умови, за яких Україну вже багато років вважають країною з неконкурентною економікою, а тому й інвестиції в до нас практично не надходять. Більшість із них – це гроші з так званих офшорів, які фактично мають українське походження, а ще чималу частку своєрідних інвестицій становлять грошові перекази від українських заробітчан, які, між іншим, дають щороку кількамільярдний приплив валюти в Україну. Цивілізований бізнес не бачить у нашій країні надійного партнера. А тому казати про те, що Україна може вже невдовзі долучитися до Зони вільної торгівлі в рамках ЄС є дуже оптимістичним твердженням. І політика, точніше, лідери опозиції, що нині перебувають за гратами, тут ні до чого. Вони є досить вдалим приводом до критики, однак варто запитати у самих європейців: чи вони можуть вказати на позитивні кроки у бік економічної свободи за часів премʼєрства Юлії Тимошенко? Думаю, аргументів «за» у їхній відповіді не буде.

Зміни на чолі Української держави вже багато років мають чітку привʼязку до бізнес-інтересів різноманітних політико-фінансових груп, які, зрештою, не надто переймаються реальною ситуацією у самій країні. Їхня головна мета – контроль за основними фінансовими потоками у державі та можливістю з їх допомогою збагатити себе та своє оточення. Однак не якогось селянина з Кіровоградщини, чи шахтаря з Донеччини, чи лісоруба із Закарпаття.

І якщо ще кілька років тому у більшості простих українців були різноманітні можливості, скажімо так, підзаробити десь неофіційно, то нині з цим стає усе сутужніше. Держава взяла курс на детінізацію економіки, однак почала, як і вато було очікувати, не з найбагатших, а з простих українців. Уже зараз близько третини працюючих в Україні вважаються бідними, тобто заробляють лише на харчування та оплату комунальних послуг. З точки зору ринкової економіки подібний показник є нонсенсом: людина не може працювати, а натомість отримувати «копійки». А про пенсіонерів уже і згадувати не хочеться. У них ситуація ще гірша.

Чому Європу більше бентежить доля двох і практично не бентежить доля цілого народу? Мабуть, це і є тими подвійним стандартами, про які іноді говорять наші політики, здебільшого представники влади. Однак, мабуть, вони і самі добре знають, що це таке, адже саме завдяки ним ми нині маємо досить чітко виражену картину: багаті, що можуть усе, і бідні, які практично безправні.

Чи хтось за останні років 10 щось зробив для того, щоб подібна ситуація змінилася? Можливо, поодинокі спроби і були, однак система налаштована на інший лад. Вона добре відлагоджена і досить легко «викидає із себе інородні тіла» у вигляді більш-менш совісних та некорумпованих українців. Але це я не про фігурантів нинішніх кримінальних справ, колишніх урядовців. Мало хто з українців дійсно вірить у те, що вони ні в чому не винні, адже роками були у цій системі, роками нічого особливо не намагалися зробити для зміни пануючої системи. А мабуть, хочеться, щоб зʼявилися ті, хто б міг щось змінити, й хотів би це зробити насправді, а не лише під вибори. До таких би й суспільство потягнулося. Дуже хочеться сподіватися, що потягнулося б.

Угода про асоціацію з ЄС нікуди не подінеться. Нині строки її підписання і ратифікації в європейських парламентах не на часі. Нині головна проблема – всередині країни, і цю проблему варто вирішувати у першу чергу. А наближення до ЄС... швидше призведе до масової еміграції українців ніж до економічного дива, бо у рамках нинішньої системи воно неможливе.

Віктор ЛАЗОРИК

«Весь світ – театр, а люди у ньому – актори…»

Від 02.04.2012

Цього тижня людство відзначало Всесвітній день театру. Театральне ремесло вже багато століть є для більшості з нас майже утаємниченим, і далеко не кожному дано його осягнути. Однак саме театр дав поштовх до розвитку інших видів мистецтв, нині дуже популярних, приміром кінематографу. Та зрештою я не про театр у класичному розумінні, бо не можу давати театральному мистецтву якісь характеристики, бо в ньому повний профан. Я про інший театр.

Усім відомий вислів Уільяма Шекспіра – «Весь світ – театр, а люди у ньому – актори...». Мабуть лише за цю фразу ми можемо вважати Шекспіра генієм, адже так влучно описати наше з вами життя міг тільки той, хто вміє подивитися на світ, на людей, на себе з боку та побачити зміст цього дійства під назвою життя.

Протягом цього тижня ми стали свідками кількох резонансних подій у країні, які так чи інакше, але можуть бути красномовними ілюстраціями нашого сьогодення. Перше – історія молодої дівчини Оксани Макар. Згвалтована та живцем спалена дівчина з Миколаєва вже протягом двох тижнів була героїнею більшості випусків новин на телебаченні, про неї писали у пресі, на сторінках Інтернет-видань. На жаль... врятувати її не вдалося. Вона померла зранку 29 березня у Донецькому опіковому центрі.

Про історію Оксани знають, мабуть, усі, а тому переповідати її не будемо, однак хочеться звернути увагу на появу у ЗМІ кількох десятків матеріалів, у яких йшлося про її життя та її родину. В них вказувалося на те, що молода дівчина була ледь не проституткою, а всі її рідні мають досвід перебування за гратами (батько та вітчим і нині перебувають у місцях позбавлення волі). Зрозуміло, що ця інформація мало у кого змінила ставлення до самої трагедії у житті дівчини, однак у тих повідомленнях між рядками можна було прочитати намагання підштовхнути читача до думки, що події, які мали місце 10 березня у Миколаєві, були наслідком способу життя Оксани. І це дивно. Як можна навіть натякати на якісь виправдальні, нехай умовно, обставини звірячої поведінки трьох молодиків? Чи у нас уже звикли знаходити виправдання злочинцям?

Історія Оксани Макар радше є ілюстрацією нашого сьогодення, коли тисячі українських дівчат і хлопців не можуть себе знайти у цьому житті. І, на жаль, часто їх життя «ламається» на самому початку.

Яскраве підтвердження цієї тези я знайшов, читаючи інтервʼю героїв іншої історії, яка цього тижня стала чи не однією з найбільш обговорюваних у країні.

Мова йде про Юру та Діму, хлопців, що роками працювали на нелегальних «копанках» (закинуті шахти) на Донеччині. Про них та їх родини було знято документальний фільм «Шахта №8», режисером якої є естонська журналістка Маріанна Каат. Цей фільм мав бути показаним в Україні в рамках конкурсної програми фестивалю документальних фільмів "Docudays". Однак на вимогу українського співпродюсера стрічки Олени Фетісової, він був знятий з конкурсної програми. Однак організатори "Docudays" вирішили презентувати фільм поза конкурсом. До Києва прибули і обидва герої стрічки Юра Сиканов та Діма Оприщенко.

У інтервʼю Українській правді хлопці розповіли, що після того, як фільм уже був знятий і про нього стало відомо, їх викликали до міліції. Мати Юрія позбавили материнських прав, а тому хлопець переховувався, адже на той момент був ще неповнолітнім (нині йому 19). Однак, що найбільше вразило, так це теза про керівництво шахти. Подаємо цитату з інтервʼю: "Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі", – розповів Юра. Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися "крайніми" у глибоких соціальних проблемах.

"Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились...", – каже він.

"От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазики, каструлі, до підвалу комусь залізе... Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали б такими ж. Якби нам не дали роботи, то жити ж за щось треба було б...", – додає Юрій.

Хлопці обрали для себе складний шлях, однак не крали, не порушували закон (хоча роботу у нелегальній шахті навряд чи можна назвати законною), а намагалися працювати, щоб заробити на кусень хліба, при цьому ризикуючи життям. А якщо б умови були менш сприятливі, копанок не було б, іншої роботи знайти підлітку практично неможливо... черговий показник у підлітковій злочинності УМВС?

Тим часом, виявляється, люди в Україні можуть роками боргувати державі мільярди гривень, і нічого... В списку найбагатших людей України та Світу. Днями «Економічна правда» опублікувала статтю під назвою «Олігархи заборгували мільярди за газ». У ній, зокрема, наводиться ряд цікавих цифр. Так, підприємства, що входять до групи компаній очолюваних Віктором Пінчуком, боргують «Нафтогазу України» 650 млн. грн. Однак ці кошти поки сплачувати ніхто не збирається, адже справи знаходяться у судах.

Підприємства підконтрольні Дмитру Фірташу, боргують тому ж «Нафтогазу» близько 2,1 млрд. грн. Хоча в результаті кількарічних судових розглядів нині сума дещо скромніша, однак заборгованість має місце.

У підприємств підконтрольних Рінату Ахметову, також є борги перед постачальниками газу, але як і у двох попередніх випадках, рішення судів не дають нам надії на отримання державною цих коштів.

Одночасно, у 2011 році за спожитий газ населення заборгувало лише 337,7 млн. грн. При цьому рівень розрахунків становив 93,9%.

Варто нагадати, що минулого року Верховна рада списала кілька мільярдів гривень боргів енергогенеруючим компаніям в Україні. Усе це вкупі, якщо порахувати, свідчить про те, що в Україні вчасно сплачувати за послуги має лише населення. Інша верства громадян у цьому питанні має іншу опцію.

І, мабуть, саме вона дає змогу декому досягати чималого зиску, для себе, зрозуміло. Так, днями журнал «Фокус» оприлюднив рейтинг «200 найбагатших людей України». Як виявилося, за рік Дмитро Фірташ зміг подвоїти свої статки. А в країні ж криза. Та і в Європі. І в Світі.

На жаль, ми з вами вже давно виконуємо ролі другого чи навіть третього плану, якщо так можна висловитися. А головні ролі чітко розписані, і, здається, далеко наперед. Хтось ладен робити що завгодно заради кусня хліба, заради надії на якесь краще майбутнє, надії на спокійне життя, затишну оселю... Хтось не може у вирі сьогодення знайти себе і опиняється над прірвою. Комусь пощастить. Але таких небагато. Хтось «впаде»... і таких дедалі більше. А хтось має усе, займається благодійністю, презентує державу за кордоном. Однак йому начхати на долю тисяч хлопців і дівчат, які, можливо, мали б надію на щось краще, якщо б у бюджеті вистачало коштів на... Не знаю, це перелік мабуть буде дуже довгий – чого не вистачає, та держава має створити умови, коли людина обирає не менше зло, а обирає між кращим і гіршим.

Історія хлопців з Донбасу зводиться до банального: красти або працювати в копанці, яка будь-якої миті може стати для тебе могилою. Це альтернатива?

Можна взяти за приклад і Закарпаття. Десятки тисяч людей на заробітках. Працювати в краї з офіційною зарплатнею у неповні дві тисячі гривень мало хто захоче, на ці гроші неможливо прогодувати родину. Можна ще возити контрабанду через кордон: грошей більше заробиш, ніж будь-де. Але ж можна і погоріти. Ще можна влаштуватися на якусь посаду і «вирішувати питання» за відповідну «подяку». Але ж і там може прийти УБОЗ або СБУ.

Відсутність реальної альтернативи, а що головне – легальної та суспільно корисної нині є чи не головною проблемою для України. Влада формально бореться за те, щоб змінити стан справ, однак реально ситуація лише погіршується. Заміну актора другого чи третього плану у трупі мало хто помітить. От і історія Оксани Макар нині у всіх на устах, але вже за кілька тижнів більшість про неї забуде, а ще за рік вже і не згадає. Нам і надалі буде більш цікаво, – що купив Ахметов, який ляп знов допустив Янукович...

Хоча цим ми мало відрізняємося від більшості сучасних держав світу, однак там, принаймні, створені умови, коли громадянин має право обирати між добрим і поганим, а не з двох лих.

Віктор ЛАЗОРИК