Кілька слів про мову

Останнім часом ТОП-новиною в Україні стало прийняття більшістю депутатів Верховної ради Закону України «Про засади державної мовної політики», у першому читанні.

Законопроект за авторством нардепів С. Ківалова та В. Колесніченко був проголосований 234-ма нардепами. Опозиція, яка обіцяла заблокувати роботу Ради, за незрозумілих, на перший погляд, обставин цього не зробила. Однак під стінами ради ми мали змогу спостерігати справжнісіньку бійку за участю прихильників опозиції, що виступали проти прийняття даного законопроекту з «Беркутом», а неподалік стояли представники провладних сил, яких ніхто не чіпав і, як могли, висловлювалися за підтримку останнього.

Щодо конкретно законопроекту, то він містить норму, яка дозволяє запроваджувати у відповідному регіоні регіональну мову «за умови якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення».

Не хочеться вдаватися у подробиці змісту понять що містяться у цьому законопроекті, у тому числі і поняття «носія мови»... У даному випадку хочеться звернути увагу на інше.

Починаючи з 2005 року, вже після подій на Майдані та обрання президентом Віктора Ющенка, в Україні та за її межами розпочалася інформаційна війна, яка фактично привела до появи у лексиконі наших політиків та експертів понять «Схід» та «Захід», «друга державна мова», сепаратизм і т.д. Зрозуміло, що наведені слова та вислови і раніше лунали з вуст політиків, однак саме з 2005 року вони набули нової форми, чи то нового змісту.

З огляду на історію, ми зрозуміло, можемо казати про те, що нинішнє населення України має кілька варіантів ідентифікації, в тому числі і політичної, мовної, ментальної. Мабуть це не варто нікому заперечувати. Однак ці фактори аж ніяк не мають бути покладені у основу політичних процесів в Україні. Адже для молодої держави чи не найважливішим має стати формування спільної (або максимально спорідненої) форми ідентифікації її населення, яка б базувалася на спільності його інтересів та цілей, що завдяки еволюційним змінам мало б привести до формування громадянського суспільства в країні.

Напередодні та під час Помаранчевої революції багато хто з політиків та експертів, в тому числі західних (нині вони кажуть що ми вже рухаємося до «путінізації») вели сову про те, що події на майдані можуть стати саме тим моментом, з якого в Україні і почнеться формування громадянського суспільства. Суспільства, члени якого відстояли власне право на чесне волевиявлення, на демократичний устрій, на свободу слова, совісті і т.д. Однак вже за кілька років стало зрозуміло. Що прогнози не справдилися, а країна опинилася у стані штучної боротьби між двома полюсами.

Зрозуміло, що коли у незалежній державі відбуваються подібні речі, то це комусь потрібно. Питання кому? Перше, що спадає на думку – Росії. В принципі, дана відповідь має логічне коріння, адже нинішній президент Російської Федерації Володимир Путін та ряд російських політиків вже не раз відкрито казали про бажання повернути свій втрачений після розпаду СРСР вплив на Україну, зробивши її своєю провінцією. Однак, це було б дуже просто звинуватити у всьому «руку Москви».

В Україні є чимало тих, хто спекулюючи на мові, протистоянні «Сходу» та «Заходу», боротьбі проти НАТО чи проти «російської імперської політики» заробляє собі політичні дивіденди. І такі особини є практично скрізь, незалежно від кольорів їх прапорів. Для них нині є набагато простішим маніпулювати масовою свідомістю громадян України за рахунок подібних «страшилок», ніж насправді займатися розвитком державної політики, приймати нормальні закони, боротися з корупцією, розвивати освіту, створити нарешті прийнятні умови для бізнесу. Ці питання безумовно обговорюються, однак вони потребують ґрунтовного вивчення та підготовки, а що найголовніше, швидкого та безкомпромісного втілення у життя, щось на кшталт «шокової терапії», яка мала місце у Польщі на початку 90-х років ХХ століття.

У нас було вже чимало часу щоб усе обдумати, 20 років, як ні як, визначити ключові напрямки реформування та розпочати стрімкий процес перетворень, які б базувалися на верховенстві права та захисті національних інтересів. Нажаль, ми бачимо зовсім протилежні процеси: захист особистих бізнес-інтересів, прийняття законів з урахуванням цих же інтересів, наявність системи «кришування» своїх і розправи з опонентами, тощо. У такому стані Україна живе вже не перший рік і дедалі більше стає залежною саме від тих осіб, що провадять подібну політику, а не від російського газу.

Замість того щоб шукати об'єднавчі ідеї та спільні інтереси для усіх українців, нам принципово насаджують ідеї що нас роз'єднують, і нажаль, часто ми їх сприймаємо та відкрито обговорюємо, натомість практично мовчимо про те, що нам необхідна якась об'єднавча дія, ба навіть риторика, що згуртувала б громадян України, а не формувала новий комплекс меншовартості у намаганні зберегти хоч щось своє, не віддавши комусь... ззовні, по той чи інший бік кордону.

Віктор ЛАЗОРИК