США, Німеччина, Японія, Франція, Великобритания … Це перелік країн із найвищім рівнем життя і найбільш стабільною політичною системою. В принципі, вони є тими еталонними державами, до яких ми «тягнемося», тобто також хочемо такими стати. Однак, є у нас те, в чому ми їх вже давно «переплюнули». А саме – у нас найдовші і дуже коштовні передвиборчі компанії.
Спікер Верховної ради Володимир Литвин взагалі заявив, що передвиборча компанія 2010 розпочалася ще у 2005 році. З огляду на зміст політичної боротьби протягом цього часу, то він правий. Але, я маю на увазі активні дії головних претендентів на посаду президента України, зразка 2010.
Першим, хто «пішов у президенти» безумовно є Арсеній Яценюк. Те, що він робить під брендом «Фронту змін», це така собі «заліпуха». Уся діяльність екс-спікера протягом 2009 року просякнута його претензією на найвищій державний пост. Його штаби, ще у червні 2009 року були розгорнуті по всій країні і розпочали планомірно діяти на благо єдиного і неповторного, чисто українського кандидата у президенти України.
Дії Яценюка ми можемо назвати швидким стартом. Чи пішло це на користь? Поки не можу дати однозначної оцінки. Лише ближче до першого туру виборів буде зрозуміло. Однак, фактом є те, що Яценюк став «подразником», спровокувавши інших до більш активних дій. Принаймні, з Інтернет ЗМІ та з партійного середовища, відомо, що різке зростання активності Яценюка було дуже негативно сприйнято в БЮТ та ПР. З сердини серпня, ці політичні сили розпочали вже свої президентські компанії. Зараз ми можемо бачити купі бігбордів, з яких нас закликає звертатися до нього Віктор Янукович.
З іншого боку, ми бачимо соціальну рекламу «Вона». Хто «вона», це зрозуміло, не Катерина Ющенко. Саме реклама Юлії Тимошенко викликала шквал різного роду гумористичних інтерпретацій, навіть «переплюнувши» попереднього лідера політ-гумору Яценюка.
Щодо решти кандидатів, то ще варто відзначити Сергія Тігіпка. Він ще до Януковича почав розповідати громадянам як вийти з кризи. А зараз, узагалі, продає, чи то хоче подарувати, свою книгу.
Час від часу у пресі «проскакують» статті про Литвина, Вінського, Гриценко та ряду іншх кандидатів. Однак, великого ажіотажу їх персони у суспільстві не викликають.
Уже зараз зрозуміло. Що у компанії є чотири найбагатші конкуренти: Яценюк, Тимошенко, Януковича і Тігіпко. Решта, у фінансовому плані не здатна реально вплинути на суспільну думку, тобто масово себе піарити. Хоча, ближче до виборів хтось з «другого ешелону» і зробить спробу більш активної PRкомпанії. Та як не крути, а найближчим часом стане відома повна кількість кандидатів на президентське крісло. Думаю їх буде більше 20, хоча, зрозуміло, що шанси є лише у першої четвірки. Так навіщо решта «пхається»? Ага – «технічні кандидати». Тільки навіщо витрачати купу грошей на цих «технарів»? Ага, ми ж живемо в найбагатшій країні світу, яка може собі дозволити, протягом 5-6 місяців, піаритися декільком політикам, що в день коштує, лише для одного, близько 5 млн. грн.. Це у кращому випадку.
От і варто нам тоді жалітися комусь на свою долю? Та певно що ні, ми ж все рівно прийдемо на виборчі дільниці і будемо голосувати за тих, кого більше разів бачили на телебаченні.
Варто також згадати і той факт, що в більшості країн Європи виборчі компанії, по суті, тривають не більше одного місяця. Як такого «агітаційного балагану» практично не спостерігається, а відтак і вибір людей є більш раціональним. Мабуть важко уявити щоб канцлер Німеччини, чи прем’єр-міністр Великобританії до настання офіційного старту передвиборчої компанії відправляв би в тур по країні усіх найпопулярніших поп-зірок, у свою підтримку. А у нас це можливо. Так це цинічно по відношенню до збіднілого народу, але з іншого боку, ми полюбляємо видовища. Так вже наша риса, радіти за інших. Бо є привід для ще одного масового гуляння. А от з приводами про масову роботу, з цим складніше.
Я не звинувачую політиків у тому що вони намагаються рекламувати себе. Однак, методи якими вони це роблять – є неадекватними тому стану в якому наразі знаходиться суспільство. Насправді, криза спричинила масу проблем як у економічній так і в соціальній сфері. Однак, замість того щоб вирішувати усім, разом, проблеми держави, ми бачимо як наші «любі й неповторні проффесори та проффесорки» продовжують вперто вірити в те, що вони комусь потрібні. Однак вже на сьогодні стає зрозумілим, що суспільство буде голосувати, вкотре, за менше зло. Українцям хочеться спокою і щоб влада не заважала жити. Відтак, хто саме буде на її чолі… це питання другорядне. Та виникає ще одне: навіщо тоді викидати стільки грошей на PR? Мабуть щоб було що потім відробляти, прийшовши до влади.
Так відбувається з теперішнім президентом, і дарма що більшість з тих хто тепер плює в його бік, свого часу ладні були на все, щоб він переміг, оскільки знали що тоді і їм перепаде грошенят і посад. Так воно і сталося, та вже дуже швидко багато хто з них, чомусь, почав думати що він не гірший за Ющенка, і чому б і йому самому не вказати президенту як треба керувати державою. Таких «радників» тепер багато, та мабуть їх варто по іншому називати.
От і постає логічний висновок: якщо ви обрані як «менше зло», якщо суспільство реально вас не підтримує, то чи не станеться знов, що вже нова порція «любих друзів» за два три роки зробить з вас нового «люзера всія України». А так воно і буде. То ж навіщо стільки витрачати? Краще б роздали, більше б толку було б.
Джерело: h.ua
