Політика за своїм змістом є досить агресивним середовищем. Саме політика є тією сферою суспільних відносин, в якій відбувається боротьба за владу, її утримання та реалізацію відповідних потреб індивідом або соціальною групою.
З іншого боку, у Новий та Новітній час політика стала більш витонченим «мистецтвом», яке потребує окрім агресії (сили) і грошей, ще й знання, певний рівень освіченості та культури. Цю тезу ще наприкінці ХХ століття висловив відомий соціолог, футуролог, один із авторів теорії "постіндустріального суспільства" Елвін Тофлер. На його думку, знання є більш витонченою «зброєю», ніж сила та гроші.
Не зважаючи на те, що багато хто вважає політику «брудною справою», варто зважати на те, хто її творить у той чи інший час, у тому чи іншому місці... Зрештою, треба розуміти, що навіть поганий прибиральник залишає по собі бруд, а що тоді казати про поганого політика?
«Сила» і «Гроші» є формами ведення політики, що притаманні тоталітарним чи авторитарним режимам. Що ж стосується демократії, то саме в ній і з'являється третя складова політичного панування, яка, зрештою, має стати пануючою в демократичній державі.
Зрозуміло, що всі вищевказані форми політичної боротьби є досить умовно розділені між собою, адже політик, добрий політик, повинен уміти використовувати ввесь арсенал у політичній боротьбі, однак щось має бути пануючим. Ось тут ми і зіштовхуємося з досить негативним явищем, що останніми роками склалося в Україні, коли термінологію політики використовують демократичну і прагнуть, щоб їх асоціювали саме з прихильниками освіченого, знаючого, політичного бомонду, однак коли доходить до справи, то у переважній більшості випадків працюють саме сила і гроші.
Нині складається враження,
що Україна ще досі залишається у політичному середньовіччі. Сила і гроші є пануючими як у політиці, так і в суспільстві. Знання хоч і є, однак вони нині є третьою, найменшою складовою. Цим Україна і відрізняється від тієї ж Європи, де після Другої світової війни саме «знання» вийшли на перший план у політичному та суспільному житті і нині саме ця складова політики є пануючою там. У нас же ситуація протилежна. Спробу вивести на ключові позиції саме інтелектуальний потенціал патріотичної української інтелігенції на початку 90-х рр. ХХ ст. було провалено саме за рахунок переважання сили (смерть В. Чорновола, В. Гетьмана, ...) та грошей (непрозора приватизація, поява надбагатих людей посеред суцільної бідноти, купівля виборців, «тушки» у парламенті).
Нині ми є свідками наслідків тих подій. Корупція в країні набула нечуваного розмаху, і представники виконавчої влади, місцевого самоврядування та правоохоронних органів часто відкрито кажуть про те, що використання свого становища є запорукою їх багатства, або просто достатку. Враховуючи, що їх офіційні прибутки не перевищують 5-7 тис. грн. на місяць, важко собі уявити, як вони стають власниками авто, що коштують 150–200 тис. грн., негласно є співвласниками різноманітних бізнес-структур і т.д. Чимала кількість українців, що мають хист до політики та володіють відповідними знаннями, відсторонені від неї, оскільки не володіють необхідними коштами, а партії, що мали б акумулювати у собі цей прогресивний людський потенціал, не виконують відповідних функцій, обслуговуючи інтереси певних осіб, що нині модно називати «олігархи».
Багато років ми також бачимо, як політична боротьба в Україні обов'язково переростає у боротьбу з економічною основою конкурента із використанням силових структур, а медіа часто грають роль не об'єктивного засобу інформації, а пропагандистського «гучномовця», що не несе у собі жодної корисної інформації, окрім зомбування населення. І дуже часто так звані викривальні матеріали стають доступними громадськості з «помаху» чиєїсь руки і використовуються з точки зору доцільності політичної боротьби, а не з точки зору обʼєктивності інформації.
Як же ж змінити ситуацію? Цим питанням задаються чимало українців. Та нині ні їх відповіді, ані дії, не дадуть бажаного результату. Щось змінити кардинально вже сьогодні практично неможливо. І тут варто зважати не стільки на нинішній стан економіки чи політики, а на стратегічні прорахунки у розвитку держави Україна, що сталися ще на зорі її незалежності.
Тоді сотні тисяч освічених людей перетворилися з учителів, лікарів, інженерів на продавців на ринках. Кому більше пощастило, розгорнули власну справу. Не менша кількість тих самих верств населення опинилися поза Україною: виїхали на заробітки або взагалі на постійне місце проживання. Відбулася страшна якісна демократична втрата, яку нема з кого відновити. Мова не про те, що нинішнє покоління не здатне до звершень. Здатне. Однак воно живе без реальних стратегічних орієнтирів розвитку країни, а відтак і формує у своїй уяві хибне уявлення про достаток, стандарти життя, ставлення до політики, тощо. Загалом, ми б могли відновити той якісний рівень демографії, що був після розпаду СРСР, однак для цього не були створені умови: освіта фінансується за залишковим принципом, держава не спромоглася створити будь-яких стабільних важелів заохочення для молоді. Створивши ефемерну формулу багатовекторності у зовнішній політиці, ми породили відсутність загального, суспільного вектора розвитку особистості. У результаті, нині для більшості українців є притаманним сприйняття навколишньої дійсності за принципом «кожен сам по собі».
Не можу однозначно стверджувати, що такий стан речей у країні є чиїмось сценарієм, нав'язаним українцям. З іншого боку, первинне накопичення капіталу нинішнього українського «великого бізнесу» відбувався саме завдяки наявності багатовекторності, яка дозволяла роками заробляти шалені гроші на російському газі, на експорті сировини до Європи, на купівлі за безцінь стратегічних підприємств в Україні. У цей же час було практично припинено фінансування науки та достатнє фінансування освіти. У школах та вишах країни стали частими прояви хабарництва. За останні кілька років ми стали свідками кількох десятків скандалів, у яких фігурантами були чиновники різних рівнів, які з підробленими дипломами посідали високі посади у державних та муніципальних органах влади.
Якщо ще згадати, що Україна посідає перші місця у поширенні наркотичної та алкогольної залежності у Європі, то взагалі стає сумно.
Нинішня політична еліта України, як провладна так і опозиційна, є складовими тієї політики, що призвела до нинішнього стану суспільства. Адже, мабуть, не варто нагадувати про «звитяги» Юлії Тимошенко на газовому ринку у 90-х роках ХХ ст., чимало нинішніх депутатів та чиновників також мали і мають пряме відношення до приватизації різноманітних підприємств в Україні... Перелік продовжувати не буду, бо все і так зрозуміло. Але головне, що жоден з них так і не зробив – це відсутність стратегічного напрямку розвитку країни. Хтось дорікне, що ми знаходимося у складному геополітичному та географічному становищі. Однак на це можна відповісти так: якщо роками грати на обидва боки, таким чином збагачуючись, то зрозуміло, що визначитися просто немає бажання, адже це насправді може вдарити по бізнесу. Побоювання втратити прибутки кількох десятків родин створило умови, коли мільйони опинилися у
стані «суспільної прострації» і нині вже нормально сприймають корупцію, спокійно закривають очі на те, що твориться беззаконня поряд, готові продати свій голос на виборах за кілька гривень, гречку та пляшку оковитої. Даруйте, та це не народ, це маса, яка рухається за течією. Але маю переконання, що українці можуть бути не просто масою, а можуть бути народом, що здатний змінити як себе, так і владу, той елітний прошарок, що говорить про соціальні пільги та допомогу, але не бажає, щоб поряд з ними були рівні їм громадяни, з рівними правами та можливостями. І зубожіння освіти у цьому контексті грає чи не ключову роль. Держава має бути гарантом наших прав, має давати можливості для всестороннього розвитку особистості. У цьому полягає її функція у першу чергу, поряд із захистом національних інтересів, території тощо. Натомість ми чуємо, що у нас дорогий газ і нам нададуть соціальну допомогу. А решта... вони вирішать за допомогою «сили» та «грошей». У тому числі і «подумають» про нас.
