А що дасть нам угода про асоціацію з ЄС?

Від 09.04.2012

30 березня у Брюсселі парафовано Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ця угода має у майбутньому замінити чинну з 1998 року Угоду про партнерство та співробітництво.

Парафування – технічний етап підготовки Угоди про асоціацію Україна – ЄС. Парафування документа буде означати, що сторони погодили текст і він готовий до підписання. Після офіційного підписання, дата якого поки залишається предметом переговорів, угода також повинна буде пройти етап ратифікації в парламентах усіх країн – членів Євросоюзу.

Здавалося б, черговий крок до «матінки Європи». Однак нині виникає інше, а точніше, головне питання: коли угоду підпишуть і чи ратифікують її країни Європейського Союзу? Ось на цьому етапі і виникає чимало проблем, які нині сфокусовані у політичному полі партнерства України з ЄС.

Головна з них, точніше, головні – Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Зокрема, голова представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра та міністр у справах Європи МЗС Великобританії Девід Лідігтон заявили, що саме від долі цих двох колишніх високопосадовців залежить підписання угоди та її ратифікація у європейських парламентах. І хоча ніхто з високопосадовців у ЄС не казав про те, що Тимошенко та Луценко є політвʼязнями, все рівно їх арешти та засудження викликали чималу стурбованість.

Отже, майбутнє української євроінтеграції залежить не від самих по собі дій України у цьому напрямкі, а від кримінальних справ щодо Тимошенко та Луценка. Щодо решти колишніх урядовців такої однозначності у Європі немає, зрештою, кілька з них уже дістали політичний притулок саме у країнах - членах ЄС. Отже, можемо припустити, що у Європі все ж таки вважають, що в Україні існує практика політичного переслідування, хоча про це, підкреслюю, на офіційному рівні, ніхто не говорить. Відтак... Україна все ж цікавить європейців і робити з неї другу Білорусію ніхто не бажає, однак і залишати ситуацію такою, як вона є зараз, також не хоче. Отож ми з вами вкотре у підвішеному стані. Власне, цей стан, мабуть, вже увійшов у звичку, і навіть бути на якомусь конкретному боці нам просто вже не до вподоби?

Думаю, що ні. Однак ситуація змушує український політичний бомонд і надалі «грати» у політичне балансування, сподіваючись не опинитися у тому чи іншому таборі. І причиною такої ситуації є та, відносно невеличка, частина українського суспільства, що володіє переважною більшістю активів та майна в Україні і чудово розуміє, що за умов реальної участі України в тому чи іншому інтеграційному утворенні їх пануванню може настати кінець. Адже Росія з її новим президентом Володимиром Путіним не буде зацікавлена у могутніх полюсах впливу в Україні у разі її інтеграції у промосковські інтеграційні проекти. А у ЄС ніхто не терпітиме неприхованого державного протекціонізму та лобіювання інтересів певних компаній, боротьби з конкурентами за допомогою податкової, прокуратури та судів, не терпітимуть європейці і незрозумілі, точніше, непрозорі схеми тендерних закупівель та розподіл бюджету на потреби напівміфічних програм.

Ми можемо констатувати, що як попередня, так і нинішня українська влада не зробила суттєвих кроків у напрямі прозорості в економіці країни. Це у свою чергу формує такі умови, за яких Україну вже багато років вважають країною з неконкурентною економікою, а тому й інвестиції в до нас практично не надходять. Більшість із них – це гроші з так званих офшорів, які фактично мають українське походження, а ще чималу частку своєрідних інвестицій становлять грошові перекази від українських заробітчан, які, між іншим, дають щороку кількамільярдний приплив валюти в Україну. Цивілізований бізнес не бачить у нашій країні надійного партнера. А тому казати про те, що Україна може вже невдовзі долучитися до Зони вільної торгівлі в рамках ЄС є дуже оптимістичним твердженням. І політика, точніше, лідери опозиції, що нині перебувають за гратами, тут ні до чого. Вони є досить вдалим приводом до критики, однак варто запитати у самих європейців: чи вони можуть вказати на позитивні кроки у бік економічної свободи за часів премʼєрства Юлії Тимошенко? Думаю, аргументів «за» у їхній відповіді не буде.

Зміни на чолі Української держави вже багато років мають чітку привʼязку до бізнес-інтересів різноманітних політико-фінансових груп, які, зрештою, не надто переймаються реальною ситуацією у самій країні. Їхня головна мета – контроль за основними фінансовими потоками у державі та можливістю з їх допомогою збагатити себе та своє оточення. Однак не якогось селянина з Кіровоградщини, чи шахтаря з Донеччини, чи лісоруба із Закарпаття.

І якщо ще кілька років тому у більшості простих українців були різноманітні можливості, скажімо так, підзаробити десь неофіційно, то нині з цим стає усе сутужніше. Держава взяла курс на детінізацію економіки, однак почала, як і вато було очікувати, не з найбагатших, а з простих українців. Уже зараз близько третини працюючих в Україні вважаються бідними, тобто заробляють лише на харчування та оплату комунальних послуг. З точки зору ринкової економіки подібний показник є нонсенсом: людина не може працювати, а натомість отримувати «копійки». А про пенсіонерів уже і згадувати не хочеться. У них ситуація ще гірша.

Чому Європу більше бентежить доля двох і практично не бентежить доля цілого народу? Мабуть, це і є тими подвійним стандартами, про які іноді говорять наші політики, здебільшого представники влади. Однак, мабуть, вони і самі добре знають, що це таке, адже саме завдяки ним ми нині маємо досить чітко виражену картину: багаті, що можуть усе, і бідні, які практично безправні.

Чи хтось за останні років 10 щось зробив для того, щоб подібна ситуація змінилася? Можливо, поодинокі спроби і були, однак система налаштована на інший лад. Вона добре відлагоджена і досить легко «викидає із себе інородні тіла» у вигляді більш-менш совісних та некорумпованих українців. Але це я не про фігурантів нинішніх кримінальних справ, колишніх урядовців. Мало хто з українців дійсно вірить у те, що вони ні в чому не винні, адже роками були у цій системі, роками нічого особливо не намагалися зробити для зміни пануючої системи. А мабуть, хочеться, щоб зʼявилися ті, хто б міг щось змінити, й хотів би це зробити насправді, а не лише під вибори. До таких би й суспільство потягнулося. Дуже хочеться сподіватися, що потягнулося б.

Угода про асоціацію з ЄС нікуди не подінеться. Нині строки її підписання і ратифікації в європейських парламентах не на часі. Нині головна проблема – всередині країни, і цю проблему варто вирішувати у першу чергу. А наближення до ЄС... швидше призведе до масової еміграції українців ніж до економічного дива, бо у рамках нинішньої системи воно неможливе.

Віктор ЛАЗОРИК