21 квітня 2005 року на саміті НАТО у Вільнюся Україна підписала з альянсом своєрідний документ, який носить назву: Інтенсивний діалог з питань членства. Цей фак спонука чимало, в основному, українських ЗМІ говорити про можливість швидкого вступу нашої країни до НАТО. Однак загалом це не так.
На переконання натівських високопосадовців Україно допоки неготова стата повноправним членом НАТО, однак цей документ є першим кроком на шляху до членства. По суті цей Інтенсивний діалог має окреслити основні, конкретні кроки, які має зробити Україна на шляху до Альянсу і в процесі такої співпраці навести реальні мотиви прагнення стати членом організації, довести свою спроможність виконати усі необхідні умови вступу. І в великій мірі це є суто политичним діалогом.
Саме з такої, досить формальної співпраці, починався шлях інших країн Центральної і Східної Європи до Альянсу. Якщо заглянути в історію їх інтеграції з НАТО, то на цій основі можна зробити висновок, що Україна в найбищі 2-3 років може виконати умови кандидата на вступ і, відповідно, розпочати співпрацю за Планом дій щодо членства.
По-перше, з нами відновлено політичний діалог, тобто в перспективі НАТО може прийняти до своїх лав Україну і це вже практично беззаперечно.
По-друге, для інтенсифікації цього діалогу від нас вимагатимуть реальних дій, чи то рефом, зокрема, у військовій, правовій, економічній і соціальних сферах, прагнучи таким чином поступово підвести нашу країну до стандартів країн-членів НАТО. Це в свою чергу спонукатиме урад до непопулярних дій, які скоріш за все мають впроваджуватися лише після виборів 2006 року, бо у іншому випадку перемогу провладного блоку можна буде поставити під великий сумнів.
По-третє, незважаючи на позитивний сигнал Альянсу, в середовищі організації існує чимало, принаймні наразі, противників вступу України до організації. В цьому контексті найбільший супротив можна відзначити з боку Німеччини, Франції, країн Бенілюксу, в певній мірі Іспанії та Португалії. Хоча, одночасно варто відзначити позитивне сприйняття такого кроку з боку країн Центральної Європи, Прибалтики, Туреччини і США. В даному випадку, на мій погляд, відносини з європейськими країнами-членами НАТО варто розглядати і в контексті інтеграції в ЄС.
Якщо допоки реальні реформи в середині країни проводити досить ризиковано, то головну увагу у процесі інтеграції в НАТО варто зконцентрувати:
- інтенсифікації діалогу з сусідніми країнами-членами НАТО, в зв’язку з тим, що вони ще зовсім нещодавно проходили саме цей щлях на шляху до організації і, відповідно їх досвід може бути досить корисним;
- використовувати можливості збільшення політичної впливовості в регіоні за рахунок активізації роботи по вирішенню так званих „заморожених конфліктів”. В даному випадку мова йде про Придністоровський конфлікт. Однак, на моє переконання, для його вирішення більшь прийнятним, з точки зору інтеграційних перспектив, було б налагодження співпраці в цьому напрямку з Румунією, в меншій мірі акцентуючи увагу на роботі по даному питанню в рамках ГУУАМ. Румунія має чимале лоббі в Молдові, що може посприяти компромісу між Кишиневом і Тирасполем. В разі позитивного вирішення цього конфлікту Києв отримає відчутну перевагу під час переговорів про членство в Альянсі;
- іншим напрямком міг би стати процес співпраці з питань безпеки в Чорноморсько-Середземноморському регіоні. Наразі Україна вже має чималі здобутки у цьму напрямку і їх варто розвивати. Тісна співпраця з такими країнами як Туреччина, Румунія, Болгарія, Греція, Італія, Іспанія має лише додати урядам цих країн впевненості, що Україна є їх партнером у питаннях безпеки в регіоні і в разі залучення її до лав організації від цього усі виграють, відповідно, підсиливши рівень як в регіоні, так і загальноєвропейський;
- подальша активізація процесу балто-чорноморського співробітництва теж має посприяти просуванню України до Альянсу, враховуючи позитивну динаміку співпраці нашої держави з державами Балтії.
Найбільші побовання викликає позиція таких країн як Німетчина, країни Бенілюксу та Франція. Їх скептицизм поширюється загалом на європейське майбутне України. Країни з досить амбітними намірами домінування в Європі, допоки неможуть реально це констатувати через впливовість США. Нейтралізувати цей фактор вони намагаються за допомогою добрих відносин з Росією, окрім того їх пов’язують питання енергетичної безпеки.
В даному контексті для нас досить важливим є працювати в напрямку формування нових шляхів транспортування енергоносіїв у Європу. В першу чергу це стосується транспортування каспійської нафти. Цей процес дещо гальмується в зв’язку з причинами не залежними від України, однак добрі стосунки зі США, Грузією та Азербайджаном наразі варто максимально використовувати. Саме в цьому контексті важлива співпраця в рамках ГУУАМ.
Для того щоб подолати скептицизм щодо нашої країни деяких західноєвропейських держав, в першу чергу необхідно показати їм важливість України для Європи. Це можна зробити за рахунок економічної складової двосторонньої і багатосторонньої співпраці. Інтеграція України в НАТО, СОТ та ЄС мають стати єдиним поступовим процесом. Розширення економічної співпраці має дати поштовх до пожвавлення політичного діалогу.
Як це не парадоксально може звучати, ми маємо стати реально привабливим для Європи економічним і політичним партнером, в певній мірі створюючи конкуренцію Москві. Бо допоки нас будуть розглядати як „меншовартісний продукт поблизу Росії”, процеси інтеграції нашої країни будуть досить ускладнені. Мова не йде про протистояння з нею, а про формування сприятливого економічного і політичного середовища, яке б приваблювало до нас Захід. Відповідно, в цьому напрямку необхідно всілюко популяризувати нашу країну в Європі, зробити максимально сприятливі умови для європейських інвестицій.
Наразі Україна лише першу серію позитивних дивідендів від зміни владної верхівки. Ми отримали можливість проводити проєвропейську політику, яка не викликає величезного скепсису в Європі. Та без поступових, раціональних кроків в цьому напрямку нам важко буде реалізувати власне прагнення. Даний процес має стати загальнодержавним прагненням українців. Цього допоки нема, що додає скепсису європейцям, а відтак в цьому напрямку теж необхідно налагодити плвдну роботу.
Здається, що сотаннім часом саме військова складова членів НАТО починає відходити на другий план. Головну ролб відіграє саме політична готовність країни-кандидата бути членом цієї організації, відповідним чином корегувати свою зовнішню політику і керуватися загальноорганізаційними принципами діяльності. Багато хто вважає, що україна може втратити свій могутній військово-промисловий комплекс через вступ до НАТО. Та на мою думку, можна буде обмежатися частковою корекцією, яку, доречи, з радістю хоче допомогти провести США. Річ у тому, що озброєння, які є у країн Центральної Європи не на багато відрізняються від вітчизняних і під час міжнародних навчань, здається допоки невиникало ніяких притензій з боку Європейських країн щодо рівня озброєння нашої армії. Хоча його модернізація безперечно має проходити прискореними темпами.
Найбільші побоювання має викликати ставлення Росії до натівського майбутнього України. В першу чергу, Москва має сильне лоббі в Україні і чимало симпатиків серед населення, особливо на Сході і Півдні. Це є сутоукраїнською проблемою, вирішити яку буде досить важко, але до цього необхідно бути готовим.
Вважаю, що за умов сприятливої внутрішньої політики, Україна реально може в 2008-2009 році розпочати переговори про членство в Альянсі. До того часу життєво необхідним є налагодження більш тісних економічних і політичних зв’язків з західноєвропейськими країнами і побудову політики рівноправного партнерства з Росією. Саме ці два фактори, скоріш за все, будуть визначати швидкість і якість нашої інтеграції в євроатлантичні структури.
15.05.2005
V. Lazoryk
