Наслідки політичної кризи для українських євроінтеграційних перспектив
Вереснева політична криза к Україні, пов’язана з відставкою уряду Ю. Тимошенко і фактичнем переходом її партії в опозицію до президента В. Ющенко, та ускладнений процес затвердження в парламенті нового прем’єр- міністра, була досить прогнозованою. Процеси, що донедавна відбувалися в українському політикумі набули загрозливих тенденцій і виникла об’єктивна необхідність щось змінювати.
Зрозуміло, дана ситуації викликала чималий інтерес як на заході так і на сході. Можна відзначити, що в европейських ЗМІ „українське питання” знов посіло щильне місце в потоці інформації, що до цього спостерігалося лише, мабуть, за часів помаранчової революції. Зокрема, серед великого потоку суто інформативних повідомлень можна виділити декілька категоричних висловів в німецьких ЗМІ, які відверто твердили про „важкий удар” по новій українській владі.
Безперечно, ця точка зору притаманна не лише представникам західних мас-медіа. Україна, як потенційний кандидат на інтеграцію в євроатлантичні структури перебуває під пилиним оком експертів і аналітиків. А відтак, можна припустити, що певні висновки вже зроблені. Наврядче дуже позитивні.
Останні події показали:
По-перше, відсутність реального ідейного прагматизму і стратегічного планування в середовищі нової української влади;
По-друге, пріорітетність власного політичної вагомості, а відповідно і економічної успішності оточення, більшості вітчизняних політиків;
По-третє, вересень 2005 року можна сміливо назвати початком передвиборчої компанії 2006 року, що в великій мірі буде стримувати реальні економічні реформи, а відтак і просування україни до цивілізованих методів ведення своєї економічної політики, на зразок європейської.
Дана ситуація аж ніяк не сприяє позитивному іміджу на світовій арені, і можна припустити, що за нами знов з острахом спостерігає весь західний світ, намагаючись хочь приблизно зпрогнозувати результати майбутніх виборів, які можеть, з урахуванням впровадження політреформи, змінити зовнішньополітичні пріорітети країни.
Дана теза підтверджується і останніми новинами з Москви. Ю. Тимошенко практично позбавилася „штампу” злочинниці в Росії, а незабаром можуть бути припинені усі кримінальні справи, що велися по відношенню до підприємств, які вона очолювала. Можна припустити, що Москва може „поставити” на „зраджену” Ющенком Тимошенко, яка має чималі шанси, разом зі своєю партією, стати лідером предвиборчих перегонів і, навіть, виграти їх.
Разом з тим факт порозуміння, що виник в процесі призначення нового прем’єра, між НСНУ та Партією Регіонів, може, певною мірою, підтверджувати попереднб тезу, про зміну промосковської політичної сили. А також, про певне подолання, безумовно великою мірою надуманого, антагонізму між Сходом і Заходом України. І цей момент є досить знаковим, як в контексті виборів, так і в контексті майбутнього України.
Можливо і зарано робити якісь конкретні висновки з даної ситуації, та можна відзначити той фактор, що відсутність консолідації в українському суспільстві завжди викликала побоювання Заходу щодо спроможності україни реально інтегруватися в його наддержавні срруктури. Однак, знайти компроміс в важкій для країни ситуації, для двох протиборчих політичних сил – це вже крок вперед.
Погоджуюся, що в даній ситуції усі сторони отримали для себе певні вигоди, і не тільки в політичному плані. Однак, бездієва риторика, накшталт, формування єдиної політичної нації досі залишалася лише риорикою, конкретних кроків ми не бачили. Для подальшого об’єднання зусиль заради кращого майбутнього це може бути непоганим стартом.
Вважаю, що найблищий час пройде під знаком прискіпливого моніторингу нашої країни з боку як Європи, так і Росії.Фактичний програш Москвою президентських виборів в Україні робить її реваншиські наміри усе більш явними. Ю. Тимошенко є сильним політиком, яким не був, та мабуть ніколи і не стане В. Янукович. Це робить її досить привабливим компаньйоном для північного сусіда.
Можна прогнозування посилення діяльності російського політ-технологічного впливу на українців. На привеликий жаль, в оточенні Ющенка є чимало осіб, які мають досить негативну репутацію серед населення, а відповідно, шкодять своєму лідеру. Цей фактор обов’язково використовуватись.
В даній ситуації цікавить питання: як поведе себе західний політичной бомонд? З одного боку, було б логічним і надалі підтримувати президента і його політичну силу. З іншого боку, це вже було, в 2004 році. Однак, та політична сила виявилася неспроможна отримати реальних дивідендів від безмежних авансів і довіри, як з боку народу, так і з боку іноземних політиків. Може виникнути делема доцільності великої підтримки. В разі програшу виборів, чи то недолугого управління державою в передвиборчий період, рівень симпатій до Ющенка впаде, а відповідно і до західних інституцій також.
Якщо саме так будуть розгортатися події, це вже буде „великим ударом” по західним амбіціям і самолюбству. Крім того, про можливість тримати Україну в ареалі власного впливу можна буде забути. Так, саме ареалі впливу. На мою думку, чим далі питання інтеграції України в євроатлантичні структури ускладнюється і терміни приєднання до них постійно відтягуються.
Річ в тому, що тягти за вуха таку велику державу на Сході Європи до ЄС ніхто не буде. Головним завданням нової української влади, було і залишається, створити ті умови, щоб Європа була зацікавлена в нас. Говорячи мовою маркетологів „зробити привабливим свій товар”, який би мав чималий „попит”. Допоки, усе навпаки. За остання 9 місяцій різко впала інвестиційна привабливість нашої країни. Практично відсутні економічні реформи, що є головною умовою для вступу в СОТ і т.д.
26.09.06
P.S. Не дивлячись на дату написання даного матеріалу, він залишається актуальним. Думаю залишиться таким ще на довго.
