Або чому в Україні не буває тривких союзів
Минулого тижня ми вкотре мали змогу побачити чергову серію трагікомедії з загальною назвою «Країна, де не буває коаліції». Що не кажіть, а за роки незалежності ми з вами так жодного разу й не бачили тривкого союзу політичних партій та блоків, який був би дієздатним хоча б півроку. А це, погодьтеся, ненормально.
Причини даної особливості нашої політичної реальності й історії криються у проблемі недосконалості політичної системи та її мінливості. Або, якщо казати простими словами – наша з вами держава живе без чітких політичних та ідеологічних орієнтирів, а відтак змушена орієнтуватися на настрої і тимчасові союзи різного роду політичних сил, які за мету мають не створення стабільного суспільства, а утримання влади в своїх руках.
Думаю, ця теза не викличе у вас багато сумнівів. Однак виникає питання: чому політичні сили так себе поводять? Відповідей, мабуть, можна знайти чимало, однак я б волів перевести вашу увагу на історичні умови формування української політичної еліти. На жаль, вона здебільшого була зорієнтована на зовнішніх політичних гравців (Російську імперію, Польщу (Речь Посполиту), Австро-Угорську імперію). Проблеми внутрішні вирішувалися, переважно з огляду на зовнішні чинники. А відтак, пильнували не українські інтереси, а інтереси зовнішні.
Можливо більшість населення України не погодиться зі мною, а дехто і взагалі обуриться, однак поява незалежної Української держави також була зумовлена, в першу чергу, зовнішніми факторами, а не внутрішніми. СРСР розпався не завдяки якій-небудь визвольній боротьбі, а під впливом чітко продуманої політики США. Поява незалежної України для багатьох стала несподіванкою. Однак, я б волів декларувати події 1989-1991 років як подарунок українській нації. Ми дістали змогу, нарешті, жити у власній державі і на власний розсуд вирішувати питання, що наболіли століттями. Ми нарешті дістал змогу побудувати національну державу яка була би здатна відстоювати свої інтереси, розвивати власну культуру, виховувати нове покоління, яке б, не пам’ятаючи про СРСР, було спроможне сформувати нову модерну націю, що здатна бути толерантною до інших, здатна самостійно вирішувати власну долю, формувати нові орієнтири, визначати, в якому цивілізаційному напрямі нам рухатися.
За всіма цими завданнями криється те, що ми наразі так і не почали реалізовувати, а більшість нашої політичної еліти чомусь взагалі намагається приховати від суспільства тези про те, що саме воно, суспільство, має визначати усі ці завдання і напрями розвитку, а еліта є лише тією сполучною ланкою, що має говорити про ці орієнтири, спонукати до їх досягнення.
У нас же виходить навпаки. Еліта робить усе, щоб у суспільстві виникало якнайменше питань щодо світоглядної орієнтації українців, використовуючи економічні важелі, постійно заганяючи народ у тенета виживання, а не повноцінного розвитку, як індивідуального, так і національного.
У цьому контексті варто згадати події 1998-1999 років, коли протягом кількох місяців інфляція “з’їла” усі можливі накопичення громадян. Теперішня криза також більшою мірою не є наслідком світової кризи, а скоріш наслідком внутрішнього перерозподілу фінансових потоків і боротьби з політичними конкурентами. Зараз у пресі ми можемо прочитати про те, що для деяких підприємств, які належать до певних бізнесово-політичних груп, надаються преференції у вигляді відстрочення сплати податків, чи то заморожування боргових зобов’язань перед державними підприємствами. Питання: чому? Адже прості громадяни мають сплачувати усе вчасно, а у противному разі їм відключать світло, газ, воду тощо. З якого дива гроші що країна отримала від МВФ йдуть не рекапіталізацію певної когорти банків, однак дані фінансові установи не збираються переспрямовувати ці фінансові потоки в економіку, через надання кредитів за доступними відсотками, а займаються латанням власних «дірок». А згодом ці гроші треба буде повертати з бюджету, з наших кишень.
Зараз ми знов опинилися у стані виживання. Декілька останніх років завдяки відносно дешевим кредитам нам стало доступно чимало різного роду благ. Збільшилися обсяги виробництва у деяких галузях, почалося будівництво нового житла, з’явилася потреба у нових робочих місцях, поступово почав формуватися середній клас. Однак, як виявилося, ми насправді не були готові до такого «економічного дива». Внутрішній ринок був насичений не вітчизняними товарами, а іноземними. Отож, реально ми фінансували не власну економіку, а іноземну. Різке падіння курсу гривні призвело до здороження в кілька разів товарів та послуг, а рівень заробітної платні залишився на місці. Відтак, рівень споживання впав. Місцеві підприємства, що хоч якось трималися на плаву за рахунок великого обсягу внутрішнього ринку, протягом місяця скоротили власне виробництво на 30-70%. Зрозуміло, падіння ВВП на душу населення суттєво скоротилося. За даними, наведеними Рахунковою палатою і оприлюдненими ЗМІ 9 червня, бачимо жахливу картину – 21,2 % падіння ВВП в першому кварталі 2009 року в порівнянні з відповідним періодом 2008 року.
У всій цій ситуації поява ідеї створення широкої коаліції і внесення змін до конституції стала досить великим подразником у суспільстві. Широка коаліція, яку планували створити ПР та БЮТ, була б нежиттєздатною через велику кількість протиріч між цими політичними силами. І в першу чергу в протиріччі між лідерами – Ю. Тимошенко та В. Януковичем відповідно. Йдеться не про ідеологію, не про якісь світоглядні цінності. Мова про те, хто буде першим. Прагнення створити таку собі «дуалістичну республіку» в XXI столітті стало ключовою тезою всього переговорного процесу між цими політичними силами. Однак не було враховано ні думку народу, ні найменші демократичні принципи (ну хоча б прозорість, гласність). Усе робилося «в темряві» різного роду кабінетів, напівпошепки. Це, мабуть, чи не найбільш образливо для українського народу. З ним його еліта не хоче рахуватися. Бо має певну думку про народ. Як ви розумієте вона не є позитивною.
Не хочу дуже вже заглиблюватися в історію протистояння різних політичних сил, однак змушений констатувати, що в процесі передвибороної боротьби 2004 року нам чомусь нав’язали чіткий географічний розподіл електорату. В хід пішли і мова, і федералізація, і багато інших тез, які не мали нічого спільного із закликами до єдності. У той момент нам запропонували обрати «менше зло», що українці успішно і зробили. Не минуло й року, як усім стало зрозуміло (бо доти чомусь мало хто хотів слухати тези про політичні технолгії, всі швидко забули минулі гріхи і кримінальні справи в середовищі помаранчевих), що під помаранчевими прапорцями ховаються ті громадяни України, які не надто переймаються національною ідеєю, яких не цікавить, чого ж насправді прагне громадянин. Їх цікавили власні інтереси, які вони і почали сміливо втілювати у життя. Однак, як виявилося, посад на всіх не вистачило, і для багатьох це стало поштовхом до свідомої дестабілізації політичних відносин у суспільстві. А «поставити на місце горе-революціонерів» не було кому, на жаль. Хоча. Президент мав би бути більш послідовним і наполегливим у даному питанні. Бо «любі друзі», потрапивши до влади, стали досить швидко шукати собі нового «політичного притулку», прагнучи залишитися при владі на довгі роки, оскльки розуміли, що з президентом Ющенком на світле майбутне вони не розраховували.
Саме проблема в команді, яка прийшла з Ющенком на Майдан, і стала для нього тим тягарем, який потягнув його до підвалин українського електорального вподобання. Невміння керувати підлеглими і знаходити порозуміння з опопнентами призвели до повної нівеляції Президента як ключового політичного суб’єкта.
Дана ситуація і стала чи не основним поштовхом до появи різного роду «пілкилимних союзів» між політичними силами, які в прагненні здобуття повної влади в державі йшли на різноманітні союзи та діяли далеко не демократичними методами. Згадайте події 2007 року які призвели до позачергових виборів. Тоді Юлія Тимошенко не раз розповідала який поганий Янукович зі своїми олігархами. Однак чому за два роки Юлія Володимирівна кардинально змінила своє ставлення до Партії регіонів? ПР ніби дуже й не змінилася за цей період часу. Однак на тлі політичної і економічної кризи БЮТ втратив більшу частину електорату, а відтак прямі вибори наразі для Юлії Тимошенко не надто прийнятна перспектива. От, мабуть, і народилося бажання їх не проводити. Та й у ПР розуміють, що Віктор Федорович знов може «пролетіти», оскільки досі він здебільшого асоціюється як представник суто Східного регіону, і електорат у Центрі та Заході України не сприймає його як можливого національного лідера.
Виступ Януковича був прогнозованим. Що не кажіть, а союз з БЮТ міг би будь-якої миті «тріснути по швах», а втрачати час напередодні виборів президента ніхто не хоче. Крім того, цим виступом він підняв свій рейтинг. І опустив рейтинг Юлії Тимошенко.
Однак рейтинги, вибори, кандидати та ігри «хто кого перший кине», не дають відповіді на запитання, а що ж буде далі і як жити простому народу. Мабуть, найбільш проблемною є ситуація, коли українські громадяни не мають поваги до органів влади. Рівень довіри до Верховної Ради близько 1%. Рейтинг Президента — 3%. Рівень аполітичності наближається до 50%. А далі ми можемо опинитися в ситуації, коли більшість громадян просто проігнорують вибори. Або навпаки з’явиться «новий Ющенко» і пожене людей на новий Майдан. Однак так ніхто поки і не може сказати: навіщо це все? До чого рухається держава? Де національні орієнтири, зрозумілі всім? Нема. Бо немає кому цим займатися. А в цьому і є найбільша загроза українській державності. Необхідно починати з малого, а саме — формування такого законодавства яке зробило б політичну діяльність прозорою, щоб чиновники боялися суспільного осуду, а не були ніби «пупи землі», коли до них звертаєшься. Необхідний чіткий і постійний контороль з боку громадян щодо всіх гілок влади. Саме цим ми розпочнепо процес формування нового громадянського суспільства, де політики є службовцями — тобто слугами кожного з громадян. Якщо вони на це не погоджуються, то будь ласка… думаю, знайдуться нові, більш свідомі.
Віктор Л.
Причини даної особливості нашої політичної реальності й історії криються у проблемі недосконалості політичної системи та її мінливості. Або, якщо казати простими словами – наша з вами держава живе без чітких політичних та ідеологічних орієнтирів, а відтак змушена орієнтуватися на настрої і тимчасові союзи різного роду політичних сил, які за мету мають не створення стабільного суспільства, а утримання влади в своїх руках.
Думаю, ця теза не викличе у вас багато сумнівів. Однак виникає питання: чому політичні сили так себе поводять? Відповідей, мабуть, можна знайти чимало, однак я б волів перевести вашу увагу на історичні умови формування української політичної еліти. На жаль, вона здебільшого була зорієнтована на зовнішніх політичних гравців (Російську імперію, Польщу (Речь Посполиту), Австро-Угорську імперію). Проблеми внутрішні вирішувалися, переважно з огляду на зовнішні чинники. А відтак, пильнували не українські інтереси, а інтереси зовнішні.
Можливо більшість населення України не погодиться зі мною, а дехто і взагалі обуриться, однак поява незалежної Української держави також була зумовлена, в першу чергу, зовнішніми факторами, а не внутрішніми. СРСР розпався не завдяки якій-небудь визвольній боротьбі, а під впливом чітко продуманої політики США. Поява незалежної України для багатьох стала несподіванкою. Однак, я б волів декларувати події 1989-1991 років як подарунок українській нації. Ми дістали змогу, нарешті, жити у власній державі і на власний розсуд вирішувати питання, що наболіли століттями. Ми нарешті дістал змогу побудувати національну державу яка була би здатна відстоювати свої інтереси, розвивати власну культуру, виховувати нове покоління, яке б, не пам’ятаючи про СРСР, було спроможне сформувати нову модерну націю, що здатна бути толерантною до інших, здатна самостійно вирішувати власну долю, формувати нові орієнтири, визначати, в якому цивілізаційному напрямі нам рухатися.
За всіма цими завданнями криється те, що ми наразі так і не почали реалізовувати, а більшість нашої політичної еліти чомусь взагалі намагається приховати від суспільства тези про те, що саме воно, суспільство, має визначати усі ці завдання і напрями розвитку, а еліта є лише тією сполучною ланкою, що має говорити про ці орієнтири, спонукати до їх досягнення.
У нас же виходить навпаки. Еліта робить усе, щоб у суспільстві виникало якнайменше питань щодо світоглядної орієнтації українців, використовуючи економічні важелі, постійно заганяючи народ у тенета виживання, а не повноцінного розвитку, як індивідуального, так і національного.
У цьому контексті варто згадати події 1998-1999 років, коли протягом кількох місяців інфляція “з’їла” усі можливі накопичення громадян. Теперішня криза також більшою мірою не є наслідком світової кризи, а скоріш наслідком внутрішнього перерозподілу фінансових потоків і боротьби з політичними конкурентами. Зараз у пресі ми можемо прочитати про те, що для деяких підприємств, які належать до певних бізнесово-політичних груп, надаються преференції у вигляді відстрочення сплати податків, чи то заморожування боргових зобов’язань перед державними підприємствами. Питання: чому? Адже прості громадяни мають сплачувати усе вчасно, а у противному разі їм відключать світло, газ, воду тощо. З якого дива гроші що країна отримала від МВФ йдуть не рекапіталізацію певної когорти банків, однак дані фінансові установи не збираються переспрямовувати ці фінансові потоки в економіку, через надання кредитів за доступними відсотками, а займаються латанням власних «дірок». А згодом ці гроші треба буде повертати з бюджету, з наших кишень.
Зараз ми знов опинилися у стані виживання. Декілька останніх років завдяки відносно дешевим кредитам нам стало доступно чимало різного роду благ. Збільшилися обсяги виробництва у деяких галузях, почалося будівництво нового житла, з’явилася потреба у нових робочих місцях, поступово почав формуватися середній клас. Однак, як виявилося, ми насправді не були готові до такого «економічного дива». Внутрішній ринок був насичений не вітчизняними товарами, а іноземними. Отож, реально ми фінансували не власну економіку, а іноземну. Різке падіння курсу гривні призвело до здороження в кілька разів товарів та послуг, а рівень заробітної платні залишився на місці. Відтак, рівень споживання впав. Місцеві підприємства, що хоч якось трималися на плаву за рахунок великого обсягу внутрішнього ринку, протягом місяця скоротили власне виробництво на 30-70%. Зрозуміло, падіння ВВП на душу населення суттєво скоротилося. За даними, наведеними Рахунковою палатою і оприлюдненими ЗМІ 9 червня, бачимо жахливу картину – 21,2 % падіння ВВП в першому кварталі 2009 року в порівнянні з відповідним періодом 2008 року.
У всій цій ситуації поява ідеї створення широкої коаліції і внесення змін до конституції стала досить великим подразником у суспільстві. Широка коаліція, яку планували створити ПР та БЮТ, була б нежиттєздатною через велику кількість протиріч між цими політичними силами. І в першу чергу в протиріччі між лідерами – Ю. Тимошенко та В. Януковичем відповідно. Йдеться не про ідеологію, не про якісь світоглядні цінності. Мова про те, хто буде першим. Прагнення створити таку собі «дуалістичну республіку» в XXI столітті стало ключовою тезою всього переговорного процесу між цими політичними силами. Однак не було враховано ні думку народу, ні найменші демократичні принципи (ну хоча б прозорість, гласність). Усе робилося «в темряві» різного роду кабінетів, напівпошепки. Це, мабуть, чи не найбільш образливо для українського народу. З ним його еліта не хоче рахуватися. Бо має певну думку про народ. Як ви розумієте вона не є позитивною.
Не хочу дуже вже заглиблюватися в історію протистояння різних політичних сил, однак змушений констатувати, що в процесі передвибороної боротьби 2004 року нам чомусь нав’язали чіткий географічний розподіл електорату. В хід пішли і мова, і федералізація, і багато інших тез, які не мали нічого спільного із закликами до єдності. У той момент нам запропонували обрати «менше зло», що українці успішно і зробили. Не минуло й року, як усім стало зрозуміло (бо доти чомусь мало хто хотів слухати тези про політичні технолгії, всі швидко забули минулі гріхи і кримінальні справи в середовищі помаранчевих), що під помаранчевими прапорцями ховаються ті громадяни України, які не надто переймаються національною ідеєю, яких не цікавить, чого ж насправді прагне громадянин. Їх цікавили власні інтереси, які вони і почали сміливо втілювати у життя. Однак, як виявилося, посад на всіх не вистачило, і для багатьох це стало поштовхом до свідомої дестабілізації політичних відносин у суспільстві. А «поставити на місце горе-революціонерів» не було кому, на жаль. Хоча. Президент мав би бути більш послідовним і наполегливим у даному питанні. Бо «любі друзі», потрапивши до влади, стали досить швидко шукати собі нового «політичного притулку», прагнучи залишитися при владі на довгі роки, оскльки розуміли, що з президентом Ющенком на світле майбутне вони не розраховували.
Саме проблема в команді, яка прийшла з Ющенком на Майдан, і стала для нього тим тягарем, який потягнув його до підвалин українського електорального вподобання. Невміння керувати підлеглими і знаходити порозуміння з опопнентами призвели до повної нівеляції Президента як ключового політичного суб’єкта.
Дана ситуація і стала чи не основним поштовхом до появи різного роду «пілкилимних союзів» між політичними силами, які в прагненні здобуття повної влади в державі йшли на різноманітні союзи та діяли далеко не демократичними методами. Згадайте події 2007 року які призвели до позачергових виборів. Тоді Юлія Тимошенко не раз розповідала який поганий Янукович зі своїми олігархами. Однак чому за два роки Юлія Володимирівна кардинально змінила своє ставлення до Партії регіонів? ПР ніби дуже й не змінилася за цей період часу. Однак на тлі політичної і економічної кризи БЮТ втратив більшу частину електорату, а відтак прямі вибори наразі для Юлії Тимошенко не надто прийнятна перспектива. От, мабуть, і народилося бажання їх не проводити. Та й у ПР розуміють, що Віктор Федорович знов може «пролетіти», оскільки досі він здебільшого асоціюється як представник суто Східного регіону, і електорат у Центрі та Заході України не сприймає його як можливого національного лідера.
Виступ Януковича був прогнозованим. Що не кажіть, а союз з БЮТ міг би будь-якої миті «тріснути по швах», а втрачати час напередодні виборів президента ніхто не хоче. Крім того, цим виступом він підняв свій рейтинг. І опустив рейтинг Юлії Тимошенко.
Однак рейтинги, вибори, кандидати та ігри «хто кого перший кине», не дають відповіді на запитання, а що ж буде далі і як жити простому народу. Мабуть, найбільш проблемною є ситуація, коли українські громадяни не мають поваги до органів влади. Рівень довіри до Верховної Ради близько 1%. Рейтинг Президента — 3%. Рівень аполітичності наближається до 50%. А далі ми можемо опинитися в ситуації, коли більшість громадян просто проігнорують вибори. Або навпаки з’явиться «новий Ющенко» і пожене людей на новий Майдан. Однак так ніхто поки і не може сказати: навіщо це все? До чого рухається держава? Де національні орієнтири, зрозумілі всім? Нема. Бо немає кому цим займатися. А в цьому і є найбільша загроза українській державності. Необхідно починати з малого, а саме — формування такого законодавства яке зробило б політичну діяльність прозорою, щоб чиновники боялися суспільного осуду, а не були ніби «пупи землі», коли до них звертаєшься. Необхідний чіткий і постійний контороль з боку громадян щодо всіх гілок влади. Саме цим ми розпочнепо процес формування нового громадянського суспільства, де політики є службовцями — тобто слугами кожного з громадян. Якщо вони на це не погоджуються, то будь ласка… думаю, знайдуться нові, більш свідомі.
Віктор Л.
Комментариев нет:
Отправить комментарий