Маю на увазі питання, чому я продовжую цей спец проект, коли НАТО вже начебто «не світить»? Причому продовжую це робити не за чийсь грант чи допомогу, як вперто вважають «прихильники» «Щоденника», а з власної ініціативи та підтримки керівництва холдингу. І кожен реальний та потенційний грантодавець у цій чи будь-якій іншій державі світу може підтвердити, що не дав ні «Главреду», ні вашій покірній слузі ні копійки (чи центу) на євроатлантичну справу.
Все набагато простіше – я ніколи не приховувала, що розглядала інтеграцію в НАТО набагато ширше, аніж виключно як бажання бути членом престижної міжнародної організації, яка б у разі чого подбала про нашу безпеку і допомогла б переміститись їй в іншу систему цінностей. Я належу до тієї категорії євроатлантистів, для яких інтеграція в НАТО – це, в першу чергу, ще один спосіб примусити країну розвиватись і рухатись вперед. Причому рухатись саме у європейську напрямку. В якомусь сенсі інтеграцію в НАТО можна порівняти з Євро-2012. І досить показовим є те, що незважаючи на суцільний хаос в країні, фінансову кризу і дике багатовладдя процес підготовки до чемпіонату все ж просувається, оскільки постійно присутній контроль з боку УЄФА. Отож, підсумовуючи, кожен шанс перевести країну на європейські рейки – має бути витиснутий по максимуму, і якщо цей шанс Україні дає інтеграція в НАТО - відмовлятись від неї принаймні по-дурному. А НАТО такий шанс дійсно може дати, якщо в Річній національній програмі (нагадаю, з найближчого часу саме вона стане ключовим механізмом інтеграції України в НАТО згідно з грудневим рішенням міністрів закордонних справ Альянсу), яка наразі готується, «забити» реальні цілі й реально їх виконувати. Але про це трохи згодом.
Так, на сьогодні може здатись, що Україна як ніколи далека від двох західних структур, куди ми офіційно прагнемо вступити – НАТО та Євросоюзу. Президент, який добровільно заблокував євроатлантичну інтеграцію України, публічно з”ясовуючи стосунки з урядом (зі столиць Старої Європи картинка виглядає більш ніж однозначно – Ющенко та його команда тільки те і роблять, що полюють за бідною прем”єркою); голова уряду, яка не бажаючи поступитись жодною реальною і потенційною електоральною одиницею вперто списує небажання інтегруватись в НАТО на скептичні настрої людей та з усіх публічних трибун промовляє про приєднання України до неіснуючої європейської системи колективної безпеки; уряд, який виділяє на армію 0,85% ВВП, коли навіть у найгірші часи Кучми натівський стандарт в 2% на оборону був незмінним взірцем; політики, які вважають, що для того, аби продемонструвати свою бурхливу діяльність на благо держави, достатньо лише постійно миготіти на екранах відомих ток-шоу і плутають цинічну війну на знищення в Україні з публічним розходженням поглядів, котрі демонструють їхні колеги, в країнах-членах НАТО (у тій же Польщі).
Проте, при цьому всьому виникає інше питання: чи було б все настільки ганебно (просто «погано» це вже евфемізм), якби Україна вже була членом НАТО і ЄС? Чи виписували б собі політики карт-бланш на абсолютно неадекватні рішення та абсолютно безвідповідальні дії, якби відчували постійний та неприємний пресинг з Брюсселю? Так, в нинішньому НАТО та ЄС теж є складні «елементи» з числа найновіших країн-членів, але вони постійно перебувають під «ковпаком» страшно придирливих та занудних євробюрократів, і просто вимушені себе тримати в певних рамках.
Потрібно нарешті визнати: Україні потрібна нагайка, яка себе виправдала на інших, досить схожих на нас країнах Центрально-Східної Європи. Єдина проблема, що ця нагайка зможе відшмагати лише тоді, коли ми будемо якщо не членами, то принаймні реальними кандидатами на членство. У випадку з НАТО – почнемо виконувати План дій щодо членства в Альянсі. Або ж… будемо йти до моменту членства з допомогою Національних річних програм (НРП). Так, ще рік й думки не було про те, аби оминати ПДЧ – адже саме так вступали в Альянс всі нові члени після 1999 року. І цей варіант – в НАТО тільки через ПДЧ – очевидно, будуть до кінця відстоювати скептики членства України, аби ускладнити і подовжити в часі процес її інтеграції до Альянсу. До речі, вони вже зараз навіть чути не хочуть про відміну ПДЧ як такого. Другий – обхід ПДЧ для України і оцінювання прогресу лише з допомогою РНП – те, що хотів би бачити Київ та його адвокати в НАТО. Останні прекрасно розуміють, що деякі наші «друзі» серед країн-членів Старої Європи можуть спокійно провернути такий сценарій, що років 5-7 Україна виконуватиме Річні національні програми (принаймні, саме ці цифри найчастіше звучать з вуст обізнаних людей), а потім Німеччина, Нідерланди чи ще хтось забажають, аби стільки ж часу Україна проходила ПДЧ.
Але ж Річна національна програма – і за своєю формою, і за суттю є тим самим Планом дій щодо членства, який виконували країни-члени Альянсу з останніх двох хвиль розширення ! І делегація НАТО, яка напередодні відвідала Київ на чолі з заступником генсека Робертом Сіммонсом (до речі його супроводжували люди, які з»їли не одну собаку на розробці та моніторингу якраз ПДЧ ), за нашою інформацією, підтвердила, що в українській РНП мають міститись ті ж п”ять пунктів, які були затверджені в Планах дій щодо членства для балтійських та інших країн-кандидатів на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році.
Власне, загроза двічі проходити ПДЧ під різними назвами вже викликала реакцію, яку я спостерігаю в колах компетентних євроатлантистів останнім часом: вони припускають, що, можливо, для України було б краще, якби на грудневому засіданні міністрів закордонних справ у Брюсселі їй би просто відмовили в Плані дій щодо членства, не підміняючи його РНП. Така відмова дала б можливість тримати питання ПДЧ відкритим і країни-члени НАТО змушені були б його розглядати і в цьому році на грудневому засіданні міністрів закордонних справ, і в наступному. Певна рація в цьому, звісно, є, але ми ж з вами чудово розуміємо, що в грудні 2009 року послідувала б така сама відмова хоча б тому, що зустріч міністрів майже співпаде у часі з президентськими виборами в Україні. Отже, не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: в НАТО просто застосують свою стару формулу – «подивимось, як пройдуть вибори і якої позиції дотримуватиметься наступний президент». Таким чином, Україна б зависла на стадії Інтенсифікованого діалогу ще мінімум на рік, а так маємо реальний механізм зближення з Альянсом, і якщо цей механізм дійсно запуститься, то наступному президенту – хто б ним не став – буде досить складно просто «зістрибнути з теми».
Чому РНП може бути корисною для України? І чим вона відрізняється від Цільових планів Україна-НАТО? По-перше, оцінювати виконання програми буде міжнародний секретаріат НАТО. Кажуть, там працюють такі бюрократи з досвідом оцінки Річних національних програм, що спуску не дадуть нікому. По-друге, вже не буде загальних висновків про те, наскільки відсотків виконаний той чи інший пункт, а лише коротка констатація: «виконано» чи «не виконано».
А тепер ще трохи конкретики для тих євроатлантично зацікавлених осіб, котрі ще не опустили руки. Отже, проект Річної національної програми, за нашою інформацією, МЗС вже підготував і направив на узгодження в інші відомства. Основне побажання НАТО, як мені відомо, зводиться до того, що в РНП мають бути зафіксовані тільки реальні завдання. Причому якомога чіткіше сформульовані. І це зрозуміло: перша оцінка програми відбудеться секретаріатом НАТО вже в жовтні-листопаді цього року, а в грудні 2009 свій вердикт винесуть міністри закордонних справ.
Вже зрозуміло, що найдовше МЗС-у доведеться чекати відповіді на запропонований проект з Міноборони – там начебто відразу попередили дипломатів, що підійдуть до справи з повною серйозністю, і це не може не радувати. З одного боку. З іншого – на підготовку РНП є не так багато часу, враховуючи, що було б дуже навіть бажано узгодити цей документ з НАТО ще до ювілейного саміту Альянсу на початку квітня цього року. Таким чином Україна, по-перше, продемонструвала б, що незважаючи на всі жахи, які творяться в нашій державі, рішення, котрі стосуються НАТО, виконуються. По-друге, мої викопоставлені натівські друзі стверджують, що донесли українській стороні інформацію: якщо РНП буде підготовлена до зустрічі в Страсбурзі та Кілі, в підсумковій декларації ювілейного саміту Альянсу цей факт знайде відображення. Тобто, ювілейний саміт Альянсу не пройде повз нас. Є, правда, й інші варіанти для України засвітитись на французько-німецькому кордоні 3-4 квітня, але про це вже в наступному «Щоденнику євроатлантиста».
Комментариев нет:
Отправить комментарий