понедельник, 19 января 2009 г.

Щоденник євроатлантиста. Європейське желе

Альона Гетьманчук, журнал «Главред»

Колись популярний журнал світової бізнес- (і не тільки) еліти “The Economist” зобразив на обкладинці Євросоюз у вигляді… желе.

Так, звичайного желе, в яке перетворюється ця потужна (принаймні економічно) організація, як тільки веде розмову з Росією. Під час нинішнього конфлікту з РФ Євросоюз укотре продемонстрував: у холодній температурі (цього разу в буквальному смислі слова ) желе ще хоч трохи тримається, але як тільки стає тепліше – знову розкисає. Як би прикро це не було для України, і як би вміло не зараховувала Росія кожен відступ ЄС грубою констатацією факту: «мы их сделали».

Путіну як головному поводирю РФ до надпотужної та страшно шанованої в світі держави (завдання, погодьтесь, непросте, коли нафта коштує $35 за барель), схоже, все одно, прислухатимуться до думки Москви через банальний страх, чи через елементарну повагу.

Україна не може дозволити собі подібної розкоші: вона узалежнила себе від Євросоюзу в той момент, як задекларувала бажання стати його членом. Бо весь процес європейської інтеграції тримається на простому принципі: кожна країна, що хоче бути в Євросоюзі, підпорядковує свої дії Брюсселю.

Отож, Росії може бути хоч сто разів все одно, шарахатиметься від неї євросоюзівська братія чи ні, Україні – ні. І коли хтось з експертів починає в черговий раз вдумливо заспокоювати євроорієнтовану громадськість, що імідж України в ЄС страждає, але російський страждає більше, хочеться сказати лише одне: Росія не хоче бути членом Євросоюзу, тому може наплодити ще хоч п»ять «РосУкрЕнерго» і перекривати кран хоч кожні три місяці.

Ми ж маємо демонструвати як мінімум прозорість. Причому демонструвати там, де це дійсно потрібно. Наприклад, ми не повинні бути прозорими й відкритими на весь світ в тому, що стосується примітивних міжсобойчиків між Юлею та Балогою, але просто зобов’язані бути прозорими у таких питаннях, як поставки російського газу до Європи.

Проте, найсумніший висновок, який може зробити Україна з нинішнього конфлікту напрошується автоматично – щоб стати дійсно цікавою для Європейського Союзу, Україні потрібно посіяти нестабільність на його кордонах. Пригадую, якось один поважний український дипломат розповідав мені історію, коли на чергових переговорах з ЄС, європейські чиновники дохідливо пояснили українцям: мовляв, балканські країни ми вимушені запросити до членства, бо інакше там буде нестабільність. Мій співрозмовник обурився: «Так що, Україні теж треба стати нестабільною?». Насправді, скільки б ЄС не вигадував формул, аби Київ не почував себе кинутим напризволяще – Європейська політика сусідства, Східне партнерство чи якась особлива асоціація – зрозуміло одне: Україна не може перестрибнути у свідомості старої Європи через встановлену колись для неї планку – планку «транзитера газу». Не майбутнього члена Євросоюзу, не стратегічного партнера, а саме транзитера.

Ви, напевно, запитаєте, яке це все має відношення до євроатлантичної інтеграції України? Абсолютно пряме. Причин кілька. Перша. Так вже склалось (і є підстави вважати, що це не просте співпадіння), що ті країни ЄС, які найбільш пов’язані з Росією на рівні різних енергетичних оборудок, чи не найбільш критично ставляться до формального зближення України з НАТО. Як приклад я назву не Німеччину, про справи якої з Росією усім добре відомо, а Нідерланди. Здавалось би, невеличка країна, лояльна до Сполучених Штатів, але так, як вона вимотала нерви Україні в минулому році по натівській (до речі, і євросоюзівській) лінії, треба ще повчитись. Коли я запитувала у голландських співрозмовників, в чому ж головна причина такої неприступності, відповідь була приблизно одна і та ж: наша компанія Gasunie є учасником проекту «Північний потік», то для чого нам дразнити Росію якимсь ПДЧ для України?

По-друге, найбільш обережні країни-члени НАТО не допускали Україну ближче до Альянсу, керуючись, не в останню чергу, чітким переконанням, що не буде в України ПДЧ – не буде проблем з Росією. А значить – додаткових ризиків стабільності на кордоні з Європою.

Перший раз цей міф розкришився на очах під час конфлікту в Грузії – незапрошення України та Грузії до ПДЧ на Бухарестському саміті викликало більшу загрозу для регіональної безпеки, аніж всі разом європейські скептики малювали у своїх найсміливіших фантазіях, пов’язаних з теоретичним запрошенням Києва та Тбілісі у клуб натівських країн-кандидатів.

Газова війна – друге підтвердження тому, що відмова Україні та Грузії в НАТО не виправдала сподівань Берліну, Парижу, Люксембургу, Риму й деяких інших столиць Альянсу. Навпаки – підбадьорила Росію й далі працювати у дусі залякування європейців масованими атаками проти «неугодных и зарвавшихся» сусідів й успішно нанизувати російську інформаційну павутину на території країн-членів НАТО. На Бухарестському саміті, а потім і на грудневому засіданні міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі Альянс дав Росії зрозуміти, що її тактика – ефективна.

По-третє, газовий конфлікт – шанс для Росії дати скептикам України в НАТО черговий аргумент проти України: якщо на неї не можна покластись у питаннях поставок газу, то де гарантія, що на неї можна буде покластись як на союзника в Альянсі? І я зовсім не здивуюсь, якщо натівські друзі будуть на чергових консультаціях ставити питання про нашу непрогнозованість (як ставили після конфлікту в Грузії питання про непрогнозованість Саакашвілі, котра автоматично виключала будь-які аванси від НАТО для Тбілісі), але зроблять вигляд, що не помітили іншої речі, на необхідності якої вони так активно наполягали впродовж всього минулого року – єдності в діях українського прем’єра та Президента, дивом проявленої саме під час газової кризи.

Комментариев нет: