среда, 17 декабря 2008 г.

Атлантизм в інтер’єрі кризи

Олександр Сушко, Інститут Євроатлантичного співробітництва, журнал «Главред»

Глобальна економічна криза по-новому ставить питання відповідальності західних політичних еліт перед своїми народами та рештою світу


Здійснення мрії про єдиний справедливий світ, що є багатоманіттям не конфліктуючих між собою національних версій «справедливого світу», відкладається.

Розквіт лівацького популізму, націоналізму та поширення політичного ісламу в країнах третього світу, збереження авторитаризму в Китаї та його відродження в Росії не залишають надії на те, що якісні зміни в напрямку нової політичної етики та відповідального ставлення до майбутнього прийдуть зі світу, що розвивається.

Ще недавно можна було сподіватися, що швидке економічне зростання стане тим каталізатором, що сприятиме зростанню запиту на відповідальне ставлення до навколишнього світу. Але – гора народила мишу. Нічого, окрім химерної, з подвійним дном, ідеології «багатополюсного світу», з-за якої виразно стирчать вуха претензій на регіональну гегемонію, не з’явилося. У світі, який прийнято вважати «не-західним», з’явилось чимало хлопців з кулаками, язиками, амбіціями і високою самооцінкою, однак їхні претензії на лідерство і змістовний бік пропонованого ними лідерства у більшості випадків не викликають нічого, окрім бажання закрити вікна та зробити двері міцнішими.

Можна з високою імовірністю припустити, що лідери масштабу Махатми Ганді не будуть затребувані світом, що розвивається, в осяжній перспективі. Тим більше тепер, коли глобальна економічна криза змусить переосмислити райдужні прогнози щодо багатьох випадків, які ще вчора видавались «економічним дивом».

За цих умов консолідація кимось вже неодноразово списаного з рахунків Атлантичного світу (Європа + Північна Америка) виглядає життєвою необхідністю світу. Непасіонарність та досвід Заходу можуть стати тим необхідним ресурсом виходу з кризи, якого бракує войовничим «багатополюсникам» на Євразійсько-Латиноамериканських просторах.

Йдеться не про «євроцентризм» і не про «вищу природу» західної цивілізації. Йдеться про більшу здатність виробити раціональну та дієву відповідь тим кризовим явищам світопорядку, які зумовлені як економічною кризою, так і загрозливою поведінкою перегрітих пасіонаріїв Сходу та Півдня.

Протягом останніх десятиліть основними чинниками руйнації атлантичної єдності були антиамериканізм (який нерідко мав поживний ґрунт у зовнішній політиці США), національні амбіції країн Європи та, як це не парадоксально, успіхи Заходу в досягненні економічних та соціальних стандартів. Закінчення холодної війни зумовило зникнення страху, який тримав Захід разом, а раціональний потяг до єдності (позбавлений чинника страху) не завжди переважав ревнощі та підозри. Благополуччя спонукало до національного замикання, зосередження на внутрішньому порядку денному. Зник запит на лідерів, які б мислили глобально і відповідально водночас. Зникли державні діячі, вищі кабінети наповнилися політиками, що думали переважно про майбутні вибори.

Економічна криза породжує депресію, що може бути порівняна зі страхами холодної війни. Відчуття захищеності і комфорту зникає навіть у благополучних країнах. Більше того, тривожні відчуття саме в благополучних країнах є сильнішими через більшу роль інформаційних технологій, що виступають мультиплікаторами депресивних настроїв. Знижується довіра як до традиційних інститутів держави, так і до потужних міжнародних утворень на кшталт Європейського Союзу. За таких умов можна очікувати зростання запиту на солідарність і відповідальність Західного світу загалом, безвідносно до інституцій.

Крім глобальної кризи, до ренесансу атлантизму штовхають і суто політичні чинники. Перемога Барака Обами на президентських виборах у Сполучених Штатів відроджує сподівання на те, що політика США стане менш односторонньою, більш зорієнтованою на співпрацю та пошук консенсусу. Звісно, партнерами з можливого консенсусу тут виступають насамперед країни Європи.

У країнах Західної Європи (можливо, за винятком Іспанії) зараз також знаходяться політичні сили, зорієнтовані на відновлення трансатлантичних зв’язків. Повернення Франції до військової структури НАТО навесні 2009 року може стати добрим знаком. Суперечки між «старою» та «новою» Європою можуть втратити свою гостроту.

У свою чергу, падіння репутації Росії після серпневої війни з Грузією зменшує її можливості для продовження політики вбивання клину між Європою та Америкою та гри на трансатлантичних суперечках. Китай же не демонструє будь-якого бажання долучатись до російських ігор такого типу.

США та Європа окремо не можуть бути бездоганними світовими лідерами: комусь бракує гарного іміджу, комусь – ресурсів та політичної волі. Але разом узяті США та Європа ще можуть забезпечити солідарне лідерство принципово нового типу, засноване на привабливості власного досвіду та власних стандартів, – але для цього треба не лише рятувати власні банки, а й пропонувати комплексні рішення, зумовлені глобальним характером світової економіки і провідною роллю саме Заходу у творенні такої економіки.

А що ж у такому випадку з Україною? Усе і просто, і складно. Україна зовсім не пасіонарна, проте їй бракує досвіду. Україна раціонально прагне стати частиною Заходу, проте є неоднорідною і частково, на рівні емоцій, тяжіє до войовничого Сходу.

Однозначно лише те, що Україна гранично зацікавлена у трансатлантичній солідарності і подоланні суперечок між «старою» Європою та США. Тільки за таких обставин можна розраховувати на те, що ця країна не лише впорається з кризою та виконає свої внутрішні завдання, а й на практиці, в суспільному, політичному та економічному сенсі, стане частиною Заходу – того благополучного і непасіонарного «старого Заходу», який вже не перше століття намагаються списати з рахунків.

Комментариев нет: