У радянські часи існував такий такий евфемізм як «народна дипломатія».
Після розпаду СРСР потреба у фіктивній дипломатії відпала, однак знадобилось чимало часу, поки на рівні суспільних та політичних еліт визріло розуміння необхідності активного залучення представників громадянського суспільства у реальному представництві інтересів та настроїв суспільства за кордоном.
Демократична традиція громадської дипломатії (“public diplomacy”) є нині невід’ємною частиною європейської політичної культури. Налагодження горизонтальних комунікаційних зв’язків між лідерами громадськості, інтелектуалами, представниками експертного співтовариства, журналістами є необхідним елементом творення адекватного іміджу будь-якої країни в світі, тим більше такої, що претендує на приналежність до європейської системи цінностей та традицій. Держава не лише має не заважати таким комунікаціям (як це робиться авторитарними режимами), але й активно сприяти.
Дійсно, тривалий час зусилля українських громадських діячів щодо просування інтересів України в світі здійснювалось переважно завдяки їхньому ентузіазму та закордонним грантам, що подекуди зумовлювало як мінімум загальний скепсис, як максимум - підозри й недовіру у дусі пошуку агентів «іноземного впливу».
В цьому сенсі привертає увагу сприяння з боку МЗС України до таких ініціатив як проект фундації «Суспільність» "Діалог з європейськими столицями", черговий етап якого відбувся напередодні, і учасником якого трапилось бути авторові цих рядків. Міністерству вочевидь вдалось зробити певні висновки зі скандальних історій минулого, коли мільйонні кошти на підвищення міжнародного іміджу йшли у кишеню однієї фірми-метелика.
Серія зустрічей, інтерв’ю та круглих столів, що відбулася в Парижі та Гаазі, дозволила співрозмовникам з Франції та Нідерландів з першоджерел дізнатися про події в України та отримати фахові коментарі від експертів та громадських діячів, які нині не входять до жодного з політичних таборів і не працюють в органах державної влади.
Спілкування з представниками політичних та урядових кіл згаданих країн зосереджувався насамперед навколо перспектив відносин України з НАТО та ЄС, адже саме позиція цих країн нерідко є проблемною для України. Зокрема, саме Нідерланди протягом останнього часу відіграють роль «останнього бастіону ЄС», який опирається будь-яким амбітним змінам та нововведенням у відносинах Україна-ЄС, заперечуючи відкриття формальної перспективи членства для України. Саме Франція тривалий час вважалася країною, що традиційно сприймає Україну крізь призму Росії. Щодо обох країн є численні проблеми з наданням віз громадянам України, які не оминули навіть деяких українських учасників згаданого проекту.
У Нідерландах нинішня урядова політика є максимально обережною щодо питань розширення ЄС поміж усіх країн-членів. Це виявляється і у тимчасовому блокуванні навесні цього року Угоди про стабілізацію та асоціацію з Сербією і небажанні на даному етапі давати зелене світло навіть найуспішнішій з країн-кандидатів – Хорватії: в обох випадках - через недостатню співпрацю з Гаазьким трибуналом (на нашу думку це лише привід, а не причина). Нідерланди найкатегоричніше з усіх виступають проти надання перспектив членства будь-якому з нових можливих претендентів – принаймні до моменту вирішення проблеми інституційної реформи ЄС.
Стосовно НАТО, в обох столицях визнають, що надмірна політизація питання ПДЧ (усіма сторонами) призвела до фактичної зміни суті даного формату відносин – замість технічного інструменту підготовки до членства ПДЧ перетворився на вирішальну сходинку до вступу – фактично на додатковий бар’єр! Відповідно, рішення щодо деполітизації процесу підготовки до вступу через зняття з порядку денного ПДЧ як символічної «обгортки», і надання змістовних Річних національних програм (які до цього були виключно складовими компонентами ПДЧ) дає Україні очевидне вікно можливості довести серйозність своїх намірів. Адже в рамках існуючих Щорічних цільових планів Україна не брала на себе далекосяжних зобов’язань, а навіть невиконання окремих пунктів не тягнуло за собою жодних реальних наслідків. Тепер до України ставитимуться як до країни-кандидата, яка має відповідати критеріям членства. Добре це чи погано? Принаймні нашій бюрократії легше не стане. Але з’явиться додатковий інструмент громадського контролю.
Отже, проведені діалоги дозволяють зробити принаймні декілька суттєвих висновків.
По-перше, в Європі не існує якоїсь виразної нелюбові чи тим більше зневаги до України (на кшталт тієї, що нерідко чуємо з російських телеканалів), чи несприйняття її права стати повноцінним учасником європейської спільноти націй. У цьому сенсі застережень щодо України значно менше, ніж щодо Туреччини, яка сприймається цивілізаційно чужою. Інша справа, що підтримка європейських амбіцій і реальної європеїзації України далеко не автоматично перетворюється у обіцянку прийняти Україну до ЄС – переважно через те, що сам ЄС перебуває у стані інституційної кризи, без розв’язання якої подальше розширення є технічно неможливим. Західноєвропейські країни стурбовані зниженням свого впливу на загальноєвропейські справи, очевидним після розширення 2004-2007 років, і не поспішатимуть з прийняттям наступної великої країни зі сходу Європи.
По-друге, у Західній Європі не слід шукати сліпого ентузіазму щодо України – наша країна об’єктивно не належить до першої десятки пріоритетів Франції та Нідерландів. Не варто чекати тут тієї мотивації, з яким нас підтримують колишні партнери по соціалістичному табору. І тим більше не варто ображатись, коли не отримуєш все потрібне одразу: наші польські колеги провели в західноєвропейських столицях у подібних діалогах на порядок більше часу, витративши значно більше зусиль, бюджетних та корпоративних коштів, допоки досягли своїх цілей.
По-третє, програми поліпшення міжнародного іміджу України мають включати в себе фінансування (принаймні часткове) поїздок наших європейських візаві до України – насамперед найактивнішої європейської молоді, що вже зараз починає активно впливати на формування масової свідомості у своїх країнах. Цільовими аудиторіями могли б стати насамперед журналісти, молоді політики, експерти, громадські діячі з країн ЄС. Досвід спілкування безсумнівно вказує на те, що симпатії до України є значно вищими у тієї категорії осіб, що відвідували Україну, і поїздка яких була вдало організованою.
Посилення впливу громадської дипломатії вочевидь допоможе залучити додатковий ресурс підтримки інтересів України, особливо у країнах з усталеною демократичною культурою – там де традиційно сильною є роль незалежних медіа, аналітичних центрів та громадських організацій. З іншого боку, у однодумців Ангели Меркель буде значно менше підстав вважати, що лише президент та дипломатичне відомство в Україні зацікавлені, наприклад, у членстві України в НАТО.
Комментариев нет:
Отправить комментарий