Хай кажуть. Утім, останні події в Грузії вказують на те, що таких маніакальних «шалостєй» північних сусідів не варто недооцінювати, бо вони можуть вилитись у дуже неприємні події. Питання кримської автономії скоріш за все ще стане каменем спотикання, але до того часу варто з’ясувати бодай для самих себе одну дуже важливу річ – Крим ніколи не був, не є і не буде російським. Таким його зробила лише пропаганда. А подробиці варто шукати в історичних джерелах... Нині ж нас цікавлять джерела людські...
Айдер Асанов
Айдер Асанов народився в кварталі ювелірів у Бахчисараї в далекому 1928 році. До приходу в Бахчисарай більшовиків тут працювало 25 першокласних майстрів. Йому пощастило, бо до вивезення мав нагоду 4 роки попрацювати помічником в батька-майстра і трохи перейняти ази давнього мистецтва. Проте коли опинився в степу (150 км від Ташкента), уже було не до золота чи срібла. Треба було вижити. Вижив. Пішов на завод токарем, потім вступив до художнього училища, провчився три роки, але мусів кинути й знову повернувся на завод.
Старовинне мистецтво наважився відродити лише після повернення до Криму. Власне, був єдиним його носієм. Але час невблаганно попрацював над пам’яттю, тож довелось відновлювати все по крихтах. Відродив. Допомогли добрі люди й наполегливість. Нині в кримськотатарському етнографічному центрі в Бахчисараї працює ціла школа. Допомагає донька, у минулому викладач гри на фортепіано. Виховав понад 10 добрих майстрів. Поряд з ювелірним мистецтвом зайнявся відродженням інших типових татарських ремесел: вишивки, кераміки.
Не так давно з приватним візитом приїздив до майстра в гості Президент Ющенко. Приніс кошик з виноградом та фруктами, попив кави і розписав тарілку.
Феодосія Пилипівна
У Криму Феодосія Пилипівна оселилась років сім тому. Переїхала з донькою. Каже, що спочатку почувалася, як голодний без хліба. Ні з ким було поговорити рідною мовою. Тож коли познайомилась із членами української громади – дуже зраділа.
Феодосія Пилипівна – жінка з унікальною історією життя. Народилась в українській родині священиків на Волині. З самого початку виникнення УПА долучилась до підпільної роботи. Була зв’язковою на псевдо Береза – носила грипси, вплітаючи їх в коси. Каже, що зовсім не боялася ходити вночі від села до села, хоча смерть часто йшла назирці. Більше боялась собак.
Коли прийшли «визволителі», дівчину арештували за доносом. Уже навіть не сподівалася вийти на волю, та сталося диво. Відпустили. Допомогло неповноліття, колективний лист від сільської громади й головне – вперте дотримання правила революціонера – ніколи не підписувати жодних зізнань та протоколів.
Каже, що коли опинилась на волі, знову взялася за «старе» – допомагати повстанцям. Згодом, аби відвести від себе підозри, вийшла заміж, народила діточок. Після смерті чоловіка виїхала до Кіровограду, де на той час служив священиком батько. Там, власне, й прожила решту життя.
Розповідає, що якийсь час жила з чоловіком на хуторі, де вбили генерала Ватутіна. За радянською версією бандерівці лише поранили його, а за два місяці він помер у київському шпиталі. Проте в бабусі своя версія, почута безпосередньо від учасника бою – двоюрідного брата Миколи.
Їдучи з Острога, Ватутін з братією зупинився на хуторі, сподіваючись гарно відпочити. Хутір здався радянським воякам на диво безпечним. Офіцери заквартирували в одній із хат, а солдати залишились надворі. На столі швиденько з’явились вечеря, горілка, і пішла гульня. Офіцерня на чолі з генералом, роздягнувшись до кальсонів, саме входила в раж, коли немов з-під землі в хаті з’явилось троє озброєних повстанців. Звідки бідолашним було знати, що весь хутір перекопано системою ходів і криївок. Зав’язався бій. Солдати на вулиці не знали, що відбувається в хаті, тому з підмогою не поспішали. За свідченням Миколи, пораненому Ватутіну вдалося вибратися з хати, але повстанська куля догнала свою жертву біля річки. У Київ генерала повезли таки в труні, яку збили зі стільниць кількох дубових столів. Що цікаво, троє повстанців – учасників бою – залишились живими. Їм вдалось зникнути так само не помітно, як і з’явитись.
Наджиє
Як і багато молодих кримських татар Наджиє народилася в Узбекистані. Туди її родину депортувала «гуманна» радянська влада, втілюючи в життя міф про «ісконно русскій Крим». Родом же дівчина з Бахчисараю, де споконвіку жили її родичі. Сюди 1989 року і повернулися з Узбекистану, де на той час почалася етнічна різня.
Батько, аби не наражати дітей на небезпеку, поїхав у Крим, купив за великі гроші хату і перевіз родину. Утім, батьківщина не відразу прийняла своїх дітей. Майже рік родина жила без роботи. Не прописували. Ті, що жили на добрі депортованих, не дуже хотіли звільняти місце законним хазяям.
Наджиє каже, що в цій ситуації найважче було дітям. Саме на них, беззахисних, сипались безглузді й тупі удари пропаганди. У школі їх записували на клас нижче, ніж усіх інших, вважаючи розумово відсталими. Учні й учителі дуже дивувалися, коли бачили перед собою нормальну татарську дитину, а не монстра з рогами та бивнями. Бо саме так радянська система описувала тих, кого треба було боятися новоспеченим «кримчанам».
У Наджиє в Бахчисараї зберігся навіть будинок діда – знаного на все місто мисливця. На жаль, повернути його так і не вдалося. У хаті наразі живе кілька сімей, тож аби її викупити, потрібно багато грошей. У Бахчисараї діда знали не тільки як мисливця. Був він і старостою одного з районів міста. Коли Крим захопили німці, діда не зачепили, бо він був дуже авторитетною людиною, і залишили далі на своїй посаді. Користуючись нагодою, дід допомагав радянським партизанам. Переправляв для них зібрані серед населення продукти. А ще переховував у себе дружину й сина місцевого партизанського ватажка. Утім, це йому не допомогло. Вдячні визволителі, тільки-но повернулися, пристрелили діда на подвір’ї. Родину ж чекала депортація.
Галина Григорівна
Галина Григорівна родом з Черкащини. Там досі живуть її численні родичі та друзі. Утім, з малих літ щось тягнуло її до Криму. Пригадує, як почувши по радіо запрошення на чергове переселення всіх бажаючих на півострів, вмовляла маму поїхати. Мама ж відповіла, що в Крим їдуть тільки ледачі.
Але минуло не так багато часу, як Галина – продовжувачка вчительської династії, закінчивши з відзнакою інститут та маючи змогу обирати куди їхати працювати, за розподілом обрала давно омріяний Крим. Дуже хотіла жити, де ростуть пальми й кипариси... Яким же великим було її здивування, коли замість пальм і кипарисів вона побачила з вікна поїзда, що прямував до Євпаторії, порожній степ і перекотиполе...
Утім, назад не поїхала. Тут знайшла своє щастя – вийшла заміж, народила та виростила двох діточок. Певно, було нелегко, але завдяки неймовірній енергійності та добрим людям досягла чималих успіхів.
Довгий час, а точніше 30 років, вчителювала. Зі школи вирішила піти лише тоді, коли відчула, що може нагрубити учневі. Нині активно займається громадською діяльністю в українській громаді Криму. Разом з дітьми створила громадську організацію «Всесвіт», а потім й український центр у Євпаторії, для яких власним коштом придбала величезне приміщення. Починали ж із комп’ютерного класу, де неписаним правилом було: переступив поріг – розмовляєш українською.
Бабуся Софінар
Коли сім’ю Софінар депортували з Криму в Узбекистан, мама, аби скринька з сімейним скарбом не дісталася бандитам у погонах, кинула її в глибоку криницю на подвір’ї. З собою не взяла нічого, бо була певна, що все одно уб’ють. Софінар часто згадує, як у потязі дуже хотіла пити й плакала. Дорослі стали просити червоноармійця, що сидів на даху, аби подав дитині води, а той замість води помочився малій на лице. Хоч дитині тоді було всього 6 років, цей жах їй закарбувався на все життя. З тринадцяти дітей її великої сім’ї після депортації вижило тільки двоє дівчаток.
Нині на Софінар за захоплення землі поблизу Сімферополя подали позов до суду на суму 25 тисяч гривень.
Навіщо бабусі Софінар здалося захоплювати землю біля Сімферополя. Не повірите. Для сина інваліда ІІ групи, який все ніяк не приїде до мами з Узбекистану. Стара Софінар не одна, на кого подали в суд. На Алію, її сусідку, подали позов аж на 100 тисяч гривень. Утім, їх це не лякає. Кажуть, якщо на знищення їх самозаселеного села Курбан кинуть танки, вони готові лягати під гусениці. Бо нема чого особливо втрачати. Маленькі зліплені нашвидкуруч хатинки – єдине їхнє житло, а тому захищати його вони готові до останнього, бо вважають, що мають на це право. Особливо, на фоні тотального дерибану кримської землі кримінальними-, політичними- та бізнес-угрупованнями.
Комментариев нет:
Отправить комментарий