Аби зрозуміти, наскільки політична криза б’є по зовнішньополітичним сподіванням Києва у європейському напрямку, досить відвідати Варшаву – столицю країни, яка була основним форпостом українського просування на Захід навіть у часи ізоляції Кучми.
Ніхто з країн Євросоюзу і НАТО настільки відверто не ставив під сумнів авторитет власної країни і персональну репутацію власних топ-політиків, відстоюючи право України з часом бути в цих двох інтеграційних об’єднаннях. Причому робили це настільки часто, що в якийсь момент у Брюсселі багато хто перестав сприймати аргументи на користь України, якщо вони звучали з вуст представників Польщі. Проте, якщо до останньої політичної кризи аргументи і на користь ПДЧ в НАТО, і на користь перспективи членства в ЄС для України поляки продовжували наполегливо озвучувати, то зараз, складається враження, що вони вирішили взяти тайм-аут і виступити в ролі холоднокровного спостерігача. Деякі ж тези польських дипломатів і експертів почали відверто нагадувати ремарки їхніх німецьких колег.
Те, наскільки нинішнє польське керівництво втомилось відстоювати непевні європейські та євроатлантичні порухи України, вперше стало помітно, як тільки Польща почала виявляти знаки особливої уваги Грузії. Коли президент Качиньські вирушав врегульовувати серпневу кризу в цій країні, виглядало так, ніби він всерйоз націлений приміряти миротворчі шати, в які свого часу «вбирався» Алєксандер Квасьнєвські, вирушаючи врегульовувати кризу в Україні. У Варшаві не упускають можливості нагадати, що і президенти п’яти країн у серпні, і посли країн-членів НАТО разом з генсекретарем Яапом де Хооп Схеффером минулого тижня летіли у Тбілісі саме польським літаком. Здається, дрібниця, але навіть такий внесок має, за задумом окремих польських полісімейкерів, продемонструвати, наскільки серйозними є посередницькі наміри Польщі на східному напрямку.
Ще очевидніше такі наміри проявились, коли польський уряд «взявся» за Білорусь. Нещодавній візит міністра закордонних справ Радослава Сікорського до Мінська позиціонувався у Варшаві як топ-подія ледве не світового масштабу. Незважаючи на попередження білоруської опозиції, що жести Лукашенка зі звільнення політичних в’язнів не мають нічого спільного з демократизацією Білорусі і європейським країнам варто було б для початку хоча б дочекатись призначених на кінець вересня у Білорусі виборів, Польща, судячи з усього, не могла допустити, аби хтось інший першим простягнув Мінську руку, завбачливо бронюючи собі роль посередника між Заходом і Білоруссю. До речі, саме на таку роль три роки тому претендував офіційний Київ.
Цікаво, що саме Радек Сікорські, якому багато хто у Варшаві пророкує велике політичне майбутнє, зробив нещодавно заяву, яку польські експерти від України встигли охрестити як чи не найбільш скептичне висловлювання польської дипломатії з приводу України. Він, зокрема, заявив наступне: «Ми, поляки, дуже симпатизували Помаранчевій революції, але більшість потенціалу і морального авторитету, який мали її автори на Заході, була, на жаль, змарновано».
У той же час, у Варшаві, як і раніше, зберігається повний політичний консенсус щодо інтеграції України в ЄС і НАТО. Щоправда, з новими нюансами. Так, скажімо, тут почала зароджуватись дискусія, куди Україна має інтегруватись у першу чергу: в Європейський Союз чи НАТО. Висловлюються припущення, що президент Качиньські більше націлений якомога швидше бачити Україну в Північноатлантичному альянсі, тоді як прем’єр-міністр швидше акцентує увагу на зближенні Києва з Європейським Союзом. Це не означає, що він проти, наприклад, швидкого запрошення України до ПДЧ в НАТО, просто серед політичної еліти з’явилась думка, що після останніх подій на Кавказі і в зв’язку з відсутністю консенсусу щодо НАТО в самій Україні, їй було б більш «безпечно» просуватись саме дорогою до ЄС.
Це при тому, що це зближення наразі має базуватись, з польської точки зору, виключно на основі запропонованої поляками і шведами ініціативи Східного партнерства, яка, як відомо, в українських дипломатичних колах була сприйнята з легким подивом, бо так чи інакше є частиною Європейської політики сусідства, «заштовхує» Україну в один пакет з іншими пострадянськими країнами і не передбачає у підсумку членства в ЄС. У польському МЗС довелось почути, що після російсько-грузинського конфлікту Польща націлена ще більш активно розвивати цю ініціативу, оскільки тепер її важливість зрозуміли навіть ті країни ЄС, які, на кшталт Іспанії чи Франції, не особливо переймались з приводу того, що відбувалось далі на Схід від Словаччини чи Румунії.
На питання, в чому ж полягає додаткова вартість цієї ініціативи саме для України, представник Департаменту Східної Європи МЗС Польщі Маріуш Машкєвіч відповів досить несподівано: «Ініціатива Східного партнерства націлена не так на Україну, як на ЄС всередині». Про що йдеться? Передусім про непропорційний розподіл коштів, які виділяються в рамках Європейської політики сусідства: більшість із них спрямовуються на північноафриканські країни-сусіди, тоді як Польща хотіла б бачити більш щедру фінансову допомогу для сусідів на Сході, передусім України. «Східним партнерством ми хотіли доказати Євросоюзу, що східноєвропейські країни для ЄС мають більше значення, ніж Марокко чи Туніс»,– пояснює Машкєвіч.
А що стосується сумнівного сенсу такої ініціативи без перспективи членства для України, поляки пояснюють наступне: Польща за те, щоб Україна вступила в ЄС «непомітно». Тобто спочатку виконала всі потрібні умови для такого кроку, а вже потім поставила руба питаня про членство. «І Єлісєєв (заступник міністра закордонних справ – Ред.), і Огризко вже розуміють нашу логіку» – запевняє пан Машкєвіч. При цьому не забувають додати, що Польща взагалі-то ініціювала це партнерство, виходячи з того, що рано чи пізно країни-учасники ініціативи будуть членами ЄС. Причому, поляки, здається, не особливо переймаються тим, що деякі з цих країн (на кшталт Вірменії чи Азербайджану) не особливо й прагнуть стати повноцінними членами Євросоюзу.
У Варшаві цього разу чи не вперше довелось відчути й роздратування «завищеними очікуваннями» України від ЄС. Те, про що раніше полюбляли говорити лише в столицях, розташованих швидше на захід від польської столиці. Цього разу навіть голова українсько-польської міжпарламентської групи в сеймі РП Томаш Ленз, який позиціонує себе як щирий прихильник українського руху на Захід, не приховував свого здивування тим, що Віктор Ющенко начебто їхав до Парижа на саміт з надією отримати перспективу членства, а про українського прем’єра взагалі сказав наступне: «У Тимошенко відчувається брак досвіду в міжнародній політиці. Вона поводиться нервово, намагаючись досягти якихось успіхів швидко. Досягти того, що в міжнародній політиці досягається роками». Цікаво, що такі зауваження висловлював на адресу глави українського уряду представник «Платформи обивательської» – партії прем’єра Туска, з яким у Юлії Володимирівни склались начебто досить довірливі стосунки.
Водночас, пан Ленз був єдиним нашим польським співрозмовником, хто однозначно дав зрозуміти, що Польща й надалі «терпляче лобіюватиме інтереси України, розраховуючи на те, що результат все ж таки з’явиться. Ми знаємо, що це довгостроковий процес» – резюмував польський політик. І загадково додав, що саме польський представник може обійняти пост президента Європарламенту. Йдеться, передусім, про депутата від «Платформи обивательської» Єжи Бузка.
Що стосується НАТО, то тут поляки вважають за потрібне нагадати, що у 1992-1993 роках французи пропонували їм розробити ті чи інші ініціативи, аби покращити безпеку в регіоні, але польські колеги на таку пропозицію відповідали більш ніж однозначно: нас цікавить тільки членство в Північноатлантичному альянсі. «НАТО – це тільки політичне рішення», – в один голос підкреслюють заледве не всі польські співрозмовники. І саме в цьому полягає різниця у баченні цієї проблеми з боку Польщі та тієї ж Німеччини, яка вуалює своє небажання надати Україні можливість виконувати ПДЧ власноручно складеним переліком різних вимог і критеріїв, на чому я більш детально зупиняюсь у своїй наступній статті з Берліна.
Але тут є один важливий момент: сьогодні навіть поляки говорять про те, що якщо українські політичні еліти не будуть всіляко наполягати на ПДЧ, то його не буде не те що в грудні, але й наступного року чи взагалі в короткостроковій перспективі. Тобто питання браку згоди серед політичних еліт України найчастіше називалось у польській столиці як першочергова перешкода до отримання ПДЧ. Причому деякі наші співрозмовники висловлювали думку про те, що якщо не буде тиску і форсування подій з боку саме України, то відступиться не тільки Польща, але й Сполучені Штати. У Варшаві багато хто вважає, що США дійсно хотіли б бачити Україну запрошеною до ПДЧ, але не хотіли б платити за це дуже високу ціну, оскільки потребують німців і французів у Афганістані, а Росію при вирішенні іранської проблеми.
Хоча, звісно, в контексті останніх подій в Україні чимало польських співрозмовників взагалі висловлюють побоювання про збереження курсу на євроатлантичну інтеграцію як такого. І хоча можливий альянс між БЮТ та Партією регіонів у Варшаві намагаються особливо не коментувати, при нагоді згадують – зокрема у сеймі – як приблизно півроку тому маршалок (спікер) польського парламенту Броніслав Комаровський зустрічався з Юлією Тимошенко, і на три його питання про НАТО вона не дала жодної відповіді: робила вигляд, що їх просто не чула. Щоправда, аналітик Олаф Осіца з Європейського центру Натолін стверджує, що насправді для Польщі неважливо, яка коаліція: важливо, який її сигнал – за ПДЧ чи проти. Він впевнений, що НАТО як організація ніколи не допустить політичної поразки – тобто надасть ПДЧ, а його ніхто не виконуватиме.
Крім того, на його погляд, багато залежатиме і від дискусії, яка наразі точиться на Заході навколо того, хто винен у російсько-грузинському конфлікті: Росія чи Грузія. Якщо «виграє» російське керівництво, то Грузії і, відповідно, Україні (бо, як відомо, їхні кандидатури в контексті ПДЧ розглядаються в пакеті) доведеться забути про будь-яке серйозне зближення з Альянсом надовго, якщо Саакашвілі – то євроатлантична ситуація для них буде кращою. Водночас польські експерти, на відміну від деяких українських високопосадовців, не схильні вважати, що російсько-грузинський конфлікт міг зіграти на руку євроатлантичним планам України. Швидше навпаки: все через те, що прийняття Грузії та України в НАТО означало б повернення Альянсу до своєї традиційної функції – захисту від загрози з Москви. Функції, від якої Альянс відмовився у 1990-их роках, приймаючи до своїх лав Польщу, Чехію та Угорщину, що без сумніву було політичним розширенням. Хоча воно зовсім не заважало самим кандидатам орієнтувались при вступі до Альянсу саме на те, що НАТО їх у разі потреби захистить від можливої загрози з Росії.
У випадку України та Грузії, впевнені у Варшаві, це вже має бути і політичне й оборонне розширення, що, звісно, ускладнює ситуацію, оскільки НАТО ніколи не допустить ситуації, коли воно буде протестоване (від слова тест) Росією. Більше того, у Варшаві переконані, що якби Грузія виконувала ПДЧ, то Москва тим паче повторила б свій грузинський рейд, таким чином вбивши двох зайців: вирішила б свої питання у Грузії і продемонструвала, що жодні «заручини» з НАТО пострадянських країн нічого для неї не означають.
Комментариев нет:
Отправить комментарий