У кандидатів забрали "запасний аеродром"

Як відомо, не місце красить людину, а людина місце. Нині в нашій державі є кілька тисяч бажаючих прикрасити собою крісла у Верховній Раді України наступного скликання, однак там їх місць всього 450, на всіх бажаючих не вистачить.

Звісно, ми в очікуванні чергових парламентських виборів, хтось прагне зберегти владу, хтось її завоювати, хтось підзаробити на виборах, хтось сподівається, що його вибір може щось змінити, а комусь усе це вже й так набридло і на вибори він не піде, балотуватися, і поготів, не буде.

Цього тижня плани багатьох, з тих хто планує брати участь у виборах, підкорегував Конституційний суд України (далі – КСУ). Мова йде про рішення КСУ, оприлюднене 10 квітня щодо конституційності положення частини п'ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Згідно з рішенням КСУ, порядок висування кандидатів у народні депутати, за яким, крім балотування в загальнодержавному виборчому окрузі, надається право одночасно балотуватися в одному з одномандатних округів, порушує конституційний принцип рівного виборчого права для кандидата в народні депутати, який балотується тільки по одномандатному округу, оскільки кандидату, включеному в партійний список, надається більше правових можливостей для реалізації його права бути обраним.

У той же час у рішенні КСУ зазначається, що Конституція України гарантує рівні виборчі права всіх виборців і кандидатів у народні депутати. "Визнати невідповідними Конституції України частину 5 статті 52, абзац другий частини 10 статті 98, частину 3 статті 99 Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року", – сказано в резолютивній частині рішення. Положення закону, які були визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ цього рішення, пише ЛІГАБізнесІнформ.

Також варто нагадати, що у 1998 році КСУ вже виносив схоже рішення, згідно з яким одній і тій же особі заборонено одночасно входити до партійного списку й бути висунутим в одномандатному виборчому окрузі.

Тоді судді зазначали, що відсутність заборони порушувала принцип рівного виборчого права й на виборах в одномандатних округах надавала привілеї депутатам-списочникам.

Представники ПР уже збираються вносити відповідні зміни до закону про вибори, а от опозиція, зокрема депутати-учасники Комітету опору диктатурі вже заявили про відкликання своїх голосів, що були ними дані за закон про вибори у листопаді минулого року.

Тоді, нагадаємо, за закон проголосували 187 депутатів з фракції Партії регіонів, 62 –"БЮТ-Батьківщини", 36 – НУ-НС, 24 – від КПУ, «Реформи заради майбутнього» – 19, Народної партії – 20, позафракційні – 18.

Нині ж опозиціонери заявляють, що влада використовує КСУ у вирішенні вигідних для себе політичних питаннях. Відтак, і закиди опозиції та зауваження ПАСЄ про неприпустимість зміни виборчого законодавства перед виборами, формально владою дотримані. Однак... у країні є орган, на який покладено завдання контролювати законодавчий процес і давати йому оцінку.

У квітні КСУ спершу відмінив норму щодо голосування за кордоном за мажоритарників. Згодом відмінив і подвійне балотування. Чи будуть ще якісь зміни, – прогнозувати важко, однак саме останнє рішення стало для багатьох політичних сил досить вразливим. Навіть КПУ та депутати від Блоку Литвина висловили незадоволення подібним рішенням, наголосивши, що саме завдяки ним дана норма була прописана у законі про вибори, і це було їх принциповою позицією.

Чия була ініціатива внести в закон положення про подвійне балотування – вже не грає ніякої ролі, але враховуючи попередній досвід, політики могли б припустити, що ця норма може бути скасована. Зрозуміло, що механізм, який був застосований для цього, є своєрідним ноу-хау нової української влади, однак про те, що КСУ може мати вирішальний вплив на закон про вибори, говорили вже давно, відразу після прийняття цього закону. Мабуть, опозиціонери сподівалися, що ніхто не чіпатиме цю «шпарину», а ПР все ж таки вирішила не ризикувати і у встановленому законом порядку домоглася відміни незручної норми закону.

Для багатьох нинішніх нардепів і майбутніх кандидатів у депутати відміна подвійного балотування ускладнює життя. Причому, думаю, що і в середовищі ПР є ті, хто цим не задоволений. Можна припустити, що у багатьох округах у Західній та Центральній Україні ми спостерігатимемо не за перипетіями передвиборної кампанії, а за війною, в якій як відомо, будь-які засоби виправдані, адже на кону досить вагомий «приз».

Демарш опозиціонерів зрозумілий. Думаю, що чимало лідерів опозиційних партій планували висуватися як за списками парії, так і у мажоритарних округах. Таким чином, за сприятливих умов, у них могла б бути реальна можливість наблизитися до створення більшості у парламенті наступного скликання. Однак після відміни подвійного балотування багато хто з них навряд піде у мажоритарний округ, адже ймовірність програшу є досить висока. Не варто забувати про те, що у багатьох округах конкурентна боротьба буде вестися на лише між представниками влади та опозиції. Реальну конкуренцію їм можуть скласти самовисуванці, відомі в регіоні особи, що з різних причин не підтримують, офіційно, жодну з політичних сил. А враховуючи сучасну електоральну мапу країни та кількість округів у різних регіонах, ми можемо сміливо казати про те, що саме завдяки більшій кількості мажоритарних округів на Сході та Півдні країни, де у партії влади практично немає реальної політичної конкуренції, вона може у результаті отримати чимало мажоритарників саме з цих регіонів – понад 100, а то і всі 125 (тобто половину з усієї кількості мажоритарних округів). Для опозиції ж подібні показники нині є недосяжними. Хоча, якщо опозиція насправді об'єднається і виставить на округах дійсно гідних та відомих людей, то шанси такого кандидата стрімко зростуть. Та заяви, що лунають останніми днями про те, що об'єднання опозиції через це рішення КСУ може опинитися під загрозою зриву, свідчить про наявність у самій опозиції чималої кількості протиріч, а головне, відсутності реальних, компромісних претендентів у округах. А об'єднавшись і набравши навіть 32-33 % на виборах за партіним списком (нині саме такі цифри озвучені соціологами щодо гіпотетичної єдиної опозиційної партії, що братиме участь у виборах), багато хто з них все одно опиниться «за бортом» парламенту. І це, мабуть, багатьох лякає.

Зрештою, вже протягом місяця буде сформовано округи та розпочнеться безпосередня підготовка до виборчих перегонів. Тоді ми й зможемо побачити, чи спроможна опозиція реально об'єднатися і чи не створила Партія регіонів сама собі проблем на вибори, адже і в її середовищі багато хто може опинитися біля «розбитого корита», тобто, без мандату.

Однак рішення КСУ має під собою логіку та політичну доцільність, адже подвійне висування дає змогу непопулярним політикам пройти у парламент за списками. Нині ж їх кількість має зменшитися. За владу сперечатимуться найдостойніші, з огляду тих чи інших політичних сил. Це посилить конкуренцію. Однак чи посилить відповідальність? Виборці чи рядові члени партії ж і досі не мають реального впливу на процес висунення кандидатів за списками партій. А процедура відкликання депутата, що пройшов по мажоритарні, досить складна, і рідко хто нею бажає скористатися. От і виходить, що незалежно від «знамен», зміст діяльності політиків не змінюється: отримати мандат, як привілей, а не як відповідальність перед народом.

Віктор ЛАЗОРИК

А що дасть нам угода про асоціацію з ЄС?

Від 09.04.2012

30 березня у Брюсселі парафовано Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ця угода має у майбутньому замінити чинну з 1998 року Угоду про партнерство та співробітництво.

Парафування – технічний етап підготовки Угоди про асоціацію Україна – ЄС. Парафування документа буде означати, що сторони погодили текст і він готовий до підписання. Після офіційного підписання, дата якого поки залишається предметом переговорів, угода також повинна буде пройти етап ратифікації в парламентах усіх країн – членів Євросоюзу.

Здавалося б, черговий крок до «матінки Європи». Однак нині виникає інше, а точніше, головне питання: коли угоду підпишуть і чи ратифікують її країни Європейського Союзу? Ось на цьому етапі і виникає чимало проблем, які нині сфокусовані у політичному полі партнерства України з ЄС.

Головна з них, точніше, головні – Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Зокрема, голова представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра та міністр у справах Європи МЗС Великобританії Девід Лідігтон заявили, що саме від долі цих двох колишніх високопосадовців залежить підписання угоди та її ратифікація у європейських парламентах. І хоча ніхто з високопосадовців у ЄС не казав про те, що Тимошенко та Луценко є політвʼязнями, все рівно їх арешти та засудження викликали чималу стурбованість.

Отже, майбутнє української євроінтеграції залежить не від самих по собі дій України у цьому напрямкі, а від кримінальних справ щодо Тимошенко та Луценка. Щодо решти колишніх урядовців такої однозначності у Європі немає, зрештою, кілька з них уже дістали політичний притулок саме у країнах - членах ЄС. Отже, можемо припустити, що у Європі все ж таки вважають, що в Україні існує практика політичного переслідування, хоча про це, підкреслюю, на офіційному рівні, ніхто не говорить. Відтак... Україна все ж цікавить європейців і робити з неї другу Білорусію ніхто не бажає, однак і залишати ситуацію такою, як вона є зараз, також не хоче. Отож ми з вами вкотре у підвішеному стані. Власне, цей стан, мабуть, вже увійшов у звичку, і навіть бути на якомусь конкретному боці нам просто вже не до вподоби?

Думаю, що ні. Однак ситуація змушує український політичний бомонд і надалі «грати» у політичне балансування, сподіваючись не опинитися у тому чи іншому таборі. І причиною такої ситуації є та, відносно невеличка, частина українського суспільства, що володіє переважною більшістю активів та майна в Україні і чудово розуміє, що за умов реальної участі України в тому чи іншому інтеграційному утворенні їх пануванню може настати кінець. Адже Росія з її новим президентом Володимиром Путіним не буде зацікавлена у могутніх полюсах впливу в Україні у разі її інтеграції у промосковські інтеграційні проекти. А у ЄС ніхто не терпітиме неприхованого державного протекціонізму та лобіювання інтересів певних компаній, боротьби з конкурентами за допомогою податкової, прокуратури та судів, не терпітимуть європейці і незрозумілі, точніше, непрозорі схеми тендерних закупівель та розподіл бюджету на потреби напівміфічних програм.

Ми можемо констатувати, що як попередня, так і нинішня українська влада не зробила суттєвих кроків у напрямі прозорості в економіці країни. Це у свою чергу формує такі умови, за яких Україну вже багато років вважають країною з неконкурентною економікою, а тому й інвестиції в до нас практично не надходять. Більшість із них – це гроші з так званих офшорів, які фактично мають українське походження, а ще чималу частку своєрідних інвестицій становлять грошові перекази від українських заробітчан, які, між іншим, дають щороку кількамільярдний приплив валюти в Україну. Цивілізований бізнес не бачить у нашій країні надійного партнера. А тому казати про те, що Україна може вже невдовзі долучитися до Зони вільної торгівлі в рамках ЄС є дуже оптимістичним твердженням. І політика, точніше, лідери опозиції, що нині перебувають за гратами, тут ні до чого. Вони є досить вдалим приводом до критики, однак варто запитати у самих європейців: чи вони можуть вказати на позитивні кроки у бік економічної свободи за часів премʼєрства Юлії Тимошенко? Думаю, аргументів «за» у їхній відповіді не буде.

Зміни на чолі Української держави вже багато років мають чітку привʼязку до бізнес-інтересів різноманітних політико-фінансових груп, які, зрештою, не надто переймаються реальною ситуацією у самій країні. Їхня головна мета – контроль за основними фінансовими потоками у державі та можливістю з їх допомогою збагатити себе та своє оточення. Однак не якогось селянина з Кіровоградщини, чи шахтаря з Донеччини, чи лісоруба із Закарпаття.

І якщо ще кілька років тому у більшості простих українців були різноманітні можливості, скажімо так, підзаробити десь неофіційно, то нині з цим стає усе сутужніше. Держава взяла курс на детінізацію економіки, однак почала, як і вато було очікувати, не з найбагатших, а з простих українців. Уже зараз близько третини працюючих в Україні вважаються бідними, тобто заробляють лише на харчування та оплату комунальних послуг. З точки зору ринкової економіки подібний показник є нонсенсом: людина не може працювати, а натомість отримувати «копійки». А про пенсіонерів уже і згадувати не хочеться. У них ситуація ще гірша.

Чому Європу більше бентежить доля двох і практично не бентежить доля цілого народу? Мабуть, це і є тими подвійним стандартами, про які іноді говорять наші політики, здебільшого представники влади. Однак, мабуть, вони і самі добре знають, що це таке, адже саме завдяки ним ми нині маємо досить чітко виражену картину: багаті, що можуть усе, і бідні, які практично безправні.

Чи хтось за останні років 10 щось зробив для того, щоб подібна ситуація змінилася? Можливо, поодинокі спроби і були, однак система налаштована на інший лад. Вона добре відлагоджена і досить легко «викидає із себе інородні тіла» у вигляді більш-менш совісних та некорумпованих українців. Але це я не про фігурантів нинішніх кримінальних справ, колишніх урядовців. Мало хто з українців дійсно вірить у те, що вони ні в чому не винні, адже роками були у цій системі, роками нічого особливо не намагалися зробити для зміни пануючої системи. А мабуть, хочеться, щоб зʼявилися ті, хто б міг щось змінити, й хотів би це зробити насправді, а не лише під вибори. До таких би й суспільство потягнулося. Дуже хочеться сподіватися, що потягнулося б.

Угода про асоціацію з ЄС нікуди не подінеться. Нині строки її підписання і ратифікації в європейських парламентах не на часі. Нині головна проблема – всередині країни, і цю проблему варто вирішувати у першу чергу. А наближення до ЄС... швидше призведе до масової еміграції українців ніж до економічного дива, бо у рамках нинішньої системи воно неможливе.

Віктор ЛАЗОРИК

«Весь світ – театр, а люди у ньому – актори…»

Від 02.04.2012

Цього тижня людство відзначало Всесвітній день театру. Театральне ремесло вже багато століть є для більшості з нас майже утаємниченим, і далеко не кожному дано його осягнути. Однак саме театр дав поштовх до розвитку інших видів мистецтв, нині дуже популярних, приміром кінематографу. Та зрештою я не про театр у класичному розумінні, бо не можу давати театральному мистецтву якісь характеристики, бо в ньому повний профан. Я про інший театр.

Усім відомий вислів Уільяма Шекспіра – «Весь світ – театр, а люди у ньому – актори...». Мабуть лише за цю фразу ми можемо вважати Шекспіра генієм, адже так влучно описати наше з вами життя міг тільки той, хто вміє подивитися на світ, на людей, на себе з боку та побачити зміст цього дійства під назвою життя.

Протягом цього тижня ми стали свідками кількох резонансних подій у країні, які так чи інакше, але можуть бути красномовними ілюстраціями нашого сьогодення. Перше – історія молодої дівчини Оксани Макар. Згвалтована та живцем спалена дівчина з Миколаєва вже протягом двох тижнів була героїнею більшості випусків новин на телебаченні, про неї писали у пресі, на сторінках Інтернет-видань. На жаль... врятувати її не вдалося. Вона померла зранку 29 березня у Донецькому опіковому центрі.

Про історію Оксани знають, мабуть, усі, а тому переповідати її не будемо, однак хочеться звернути увагу на появу у ЗМІ кількох десятків матеріалів, у яких йшлося про її життя та її родину. В них вказувалося на те, що молода дівчина була ледь не проституткою, а всі її рідні мають досвід перебування за гратами (батько та вітчим і нині перебувають у місцях позбавлення волі). Зрозуміло, що ця інформація мало у кого змінила ставлення до самої трагедії у житті дівчини, однак у тих повідомленнях між рядками можна було прочитати намагання підштовхнути читача до думки, що події, які мали місце 10 березня у Миколаєві, були наслідком способу життя Оксани. І це дивно. Як можна навіть натякати на якісь виправдальні, нехай умовно, обставини звірячої поведінки трьох молодиків? Чи у нас уже звикли знаходити виправдання злочинцям?

Історія Оксани Макар радше є ілюстрацією нашого сьогодення, коли тисячі українських дівчат і хлопців не можуть себе знайти у цьому житті. І, на жаль, часто їх життя «ламається» на самому початку.

Яскраве підтвердження цієї тези я знайшов, читаючи інтервʼю героїв іншої історії, яка цього тижня стала чи не однією з найбільш обговорюваних у країні.

Мова йде про Юру та Діму, хлопців, що роками працювали на нелегальних «копанках» (закинуті шахти) на Донеччині. Про них та їх родини було знято документальний фільм «Шахта №8», режисером якої є естонська журналістка Маріанна Каат. Цей фільм мав бути показаним в Україні в рамках конкурсної програми фестивалю документальних фільмів "Docudays". Однак на вимогу українського співпродюсера стрічки Олени Фетісової, він був знятий з конкурсної програми. Однак організатори "Docudays" вирішили презентувати фільм поза конкурсом. До Києва прибули і обидва герої стрічки Юра Сиканов та Діма Оприщенко.

У інтервʼю Українській правді хлопці розповіли, що після того, як фільм уже був знятий і про нього стало відомо, їх викликали до міліції. Мати Юрія позбавили материнських прав, а тому хлопець переховувався, адже на той момент був ще неповнолітнім (нині йому 19). Однак, що найбільше вразило, так це теза про керівництво шахти. Подаємо цитату з інтервʼю: "Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі", – розповів Юра. Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися "крайніми" у глибоких соціальних проблемах.

"Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились...", – каже він.

"От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазики, каструлі, до підвалу комусь залізе... Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали б такими ж. Якби нам не дали роботи, то жити ж за щось треба було б...", – додає Юрій.

Хлопці обрали для себе складний шлях, однак не крали, не порушували закон (хоча роботу у нелегальній шахті навряд чи можна назвати законною), а намагалися працювати, щоб заробити на кусень хліба, при цьому ризикуючи життям. А якщо б умови були менш сприятливі, копанок не було б, іншої роботи знайти підлітку практично неможливо... черговий показник у підлітковій злочинності УМВС?

Тим часом, виявляється, люди в Україні можуть роками боргувати державі мільярди гривень, і нічого... В списку найбагатших людей України та Світу. Днями «Економічна правда» опублікувала статтю під назвою «Олігархи заборгували мільярди за газ». У ній, зокрема, наводиться ряд цікавих цифр. Так, підприємства, що входять до групи компаній очолюваних Віктором Пінчуком, боргують «Нафтогазу України» 650 млн. грн. Однак ці кошти поки сплачувати ніхто не збирається, адже справи знаходяться у судах.

Підприємства підконтрольні Дмитру Фірташу, боргують тому ж «Нафтогазу» близько 2,1 млрд. грн. Хоча в результаті кількарічних судових розглядів нині сума дещо скромніша, однак заборгованість має місце.

У підприємств підконтрольних Рінату Ахметову, також є борги перед постачальниками газу, але як і у двох попередніх випадках, рішення судів не дають нам надії на отримання державною цих коштів.

Одночасно, у 2011 році за спожитий газ населення заборгувало лише 337,7 млн. грн. При цьому рівень розрахунків становив 93,9%.

Варто нагадати, що минулого року Верховна рада списала кілька мільярдів гривень боргів енергогенеруючим компаніям в Україні. Усе це вкупі, якщо порахувати, свідчить про те, що в Україні вчасно сплачувати за послуги має лише населення. Інша верства громадян у цьому питанні має іншу опцію.

І, мабуть, саме вона дає змогу декому досягати чималого зиску, для себе, зрозуміло. Так, днями журнал «Фокус» оприлюднив рейтинг «200 найбагатших людей України». Як виявилося, за рік Дмитро Фірташ зміг подвоїти свої статки. А в країні ж криза. Та і в Європі. І в Світі.

На жаль, ми з вами вже давно виконуємо ролі другого чи навіть третього плану, якщо так можна висловитися. А головні ролі чітко розписані, і, здається, далеко наперед. Хтось ладен робити що завгодно заради кусня хліба, заради надії на якесь краще майбутнє, надії на спокійне життя, затишну оселю... Хтось не може у вирі сьогодення знайти себе і опиняється над прірвою. Комусь пощастить. Але таких небагато. Хтось «впаде»... і таких дедалі більше. А хтось має усе, займається благодійністю, презентує державу за кордоном. Однак йому начхати на долю тисяч хлопців і дівчат, які, можливо, мали б надію на щось краще, якщо б у бюджеті вистачало коштів на... Не знаю, це перелік мабуть буде дуже довгий – чого не вистачає, та держава має створити умови, коли людина обирає не менше зло, а обирає між кращим і гіршим.

Історія хлопців з Донбасу зводиться до банального: красти або працювати в копанці, яка будь-якої миті може стати для тебе могилою. Це альтернатива?

Можна взяти за приклад і Закарпаття. Десятки тисяч людей на заробітках. Працювати в краї з офіційною зарплатнею у неповні дві тисячі гривень мало хто захоче, на ці гроші неможливо прогодувати родину. Можна ще возити контрабанду через кордон: грошей більше заробиш, ніж будь-де. Але ж можна і погоріти. Ще можна влаштуватися на якусь посаду і «вирішувати питання» за відповідну «подяку». Але ж і там може прийти УБОЗ або СБУ.

Відсутність реальної альтернативи, а що головне – легальної та суспільно корисної нині є чи не головною проблемою для України. Влада формально бореться за те, щоб змінити стан справ, однак реально ситуація лише погіршується. Заміну актора другого чи третього плану у трупі мало хто помітить. От і історія Оксани Макар нині у всіх на устах, але вже за кілька тижнів більшість про неї забуде, а ще за рік вже і не згадає. Нам і надалі буде більш цікаво, – що купив Ахметов, який ляп знов допустив Янукович...

Хоча цим ми мало відрізняємося від більшості сучасних держав світу, однак там, принаймні, створені умови, коли громадянин має право обирати між добрим і поганим, а не з двох лих.

Віктор ЛАЗОРИК

Політична реклама: гроші на вітер

США, Німеччина, Японія, Франція, Великобритания … Це перелік країн із найвищім рівнем життя і найбільш стабільною політичною системою. В принципі, вони є тими еталонними державами, до яких ми «тягнемося», тобто також хочемо такими стати. Однак, є у нас те, в чому ми їх вже давно «переплюнули». А саме – у нас найдовші і дуже коштовні передвиборчі компанії.

Спікер Верховної ради Володимир Литвин взагалі заявив, що передвиборча компанія 2010 розпочалася ще у 2005 році. З огляду на зміст політичної боротьби протягом цього часу, то він правий. Але, я маю на увазі активні дії головних претендентів на посаду президента України, зразка 2010.

Першим, хто «пішов у президенти» безумовно є Арсеній Яценюк. Те, що він робить під брендом «Фронту змін», це така собі «заліпуха». Уся діяльність екс-спікера протягом 2009 року просякнута його претензією на найвищій державний пост. Його штаби, ще у червні 2009 року були розгорнуті по всій країні і розпочали планомірно діяти на благо єдиного і неповторного, чисто українського кандидата у президенти України.

Дії Яценюка ми можемо назвати швидким стартом. Чи пішло це на користь? Поки не можу дати однозначної оцінки. Лише ближче до першого туру виборів буде зрозуміло. Однак, фактом є те, що Яценюк став «подразником», спровокувавши інших до більш активних дій. Принаймні, з Інтернет ЗМІ та з партійного середовища, відомо, що різке зростання активності Яценюка було дуже негативно сприйнято в БЮТ та ПР. З сердини серпня, ці політичні сили розпочали вже свої президентські компанії. Зараз ми можемо бачити купі бігбордів, з яких нас закликає звертатися до нього Віктор Янукович.

З іншого боку, ми бачимо соціальну рекламу «Вона». Хто «вона», це зрозуміло, не Катерина Ющенко. Саме реклама Юлії Тимошенко викликала шквал різного роду гумористичних інтерпретацій, навіть «переплюнувши» попереднього лідера політ-гумору Яценюка.

Щодо решти кандидатів, то ще варто відзначити Сергія Тігіпка. Він ще до Януковича почав розповідати громадянам як вийти з кризи. А зараз, узагалі, продає, чи то хоче подарувати, свою книгу.

Час від часу у пресі «проскакують» статті про Литвина, Вінського, Гриценко та ряду іншх кандидатів. Однак, великого ажіотажу їх персони у суспільстві не викликають.

Уже зараз зрозуміло. Що у компанії є чотири найбагатші конкуренти: Яценюк, Тимошенко, Януковича і Тігіпко. Решта, у фінансовому плані не здатна реально вплинути на суспільну думку, тобто масово себе піарити. Хоча, ближче до виборів хтось з «другого ешелону» і зробить спробу більш активної PRкомпанії. Та як не крути, а найближчим часом стане відома повна кількість кандидатів на президентське крісло. Думаю їх буде більше 20, хоча, зрозуміло, що шанси є лише у першої четвірки. Так навіщо решта «пхається»? Ага – «технічні кандидати». Тільки навіщо витрачати купу грошей на цих «технарів»? Ага, ми ж живемо в найбагатшій країні світу, яка може собі дозволити, протягом 5-6 місяців, піаритися декільком політикам, що в день коштує, лише для одного, близько 5 млн. грн.. Це у кращому випадку.

От і варто нам тоді жалітися комусь на свою долю? Та певно що ні, ми ж все рівно прийдемо на виборчі дільниці і будемо голосувати за тих, кого більше разів бачили на телебаченні.

Варто також згадати і той факт, що в більшості країн Європи виборчі компанії, по суті, тривають не більше одного місяця. Як такого «агітаційного балагану» практично не спостерігається, а відтак і вибір людей є більш раціональним. Мабуть важко уявити щоб канцлер Німеччини, чи прем’єр-міністр Великобританії до настання офіційного старту передвиборчої компанії відправляв би в тур по країні усіх найпопулярніших поп-зірок, у свою підтримку. А у нас це можливо. Так це цинічно по відношенню до збіднілого народу, але з іншого боку, ми полюбляємо видовища. Так вже наша риса, радіти за інших. Бо є привід для ще одного масового гуляння. А от з приводами про масову роботу, з цим складніше.

Я не звинувачую політиків у тому що вони намагаються рекламувати себе. Однак, методи якими вони це роблять – є неадекватними тому стану в якому наразі знаходиться суспільство. Насправді, криза спричинила масу проблем як у економічній так і в соціальній сфері. Однак, замість того щоб вирішувати усім, разом, проблеми держави, ми бачимо як наші «любі й неповторні проффесори та проффесорки» продовжують вперто вірити в те, що вони комусь потрібні. Однак вже на сьогодні стає зрозумілим, що суспільство буде голосувати, вкотре, за менше зло. Українцям хочеться спокою і щоб влада не заважала жити. Відтак, хто саме буде на її чолі… це питання другорядне. Та виникає ще одне: навіщо тоді викидати стільки грошей на PR? Мабуть щоб було що потім відробляти, прийшовши до влади.

Так відбувається з теперішнім президентом, і дарма що більшість з тих хто тепер плює в його бік, свого часу ладні були на все, щоб він переміг, оскільки знали що тоді і їм перепаде грошенят і посад. Так воно і сталося, та вже дуже швидко багато хто з них, чомусь, почав думати що він не гірший за Ющенка, і чому б і йому самому не вказати президенту як треба керувати державою. Таких «радників» тепер багато, та мабуть їх варто по іншому називати.

От і постає логічний висновок: якщо ви обрані як «менше зло», якщо суспільство реально вас не підтримує, то чи не станеться знов, що вже нова порція «любих друзів» за два три роки зробить з вас нового «люзера всія України». А так воно і буде. То ж навіщо стільки витрачати? Краще б роздали, більше б толку було б.

Джерело: h.ua

«Перший непрохідний» - Анатолій Гриценко

У вівторок, 13 жовтня на Закарпатті з робочим візитом перебував народний депутат України, голова громадського об’єднання «Громадська позиція» Анатолій Гриценко.У рамках робочого візиту в Ужгороді було відкрито представництво «Громадської позиції», яке розташоване по вул. Крилова,14. Також А. Гриценко провів ряд робочих зустрічей з мешканцями краю.
Під час прес-конференції, що відбулася у приміщенні прес-центру «Нове Закарпаття», Анатолій Степанович повідомив, що прийняв рішення брати участь у виборах президента України. В даному контексті він звернув увагу на зміни до закону «Про вибори президента», що були прийняті за участі БЮТ та Партії регіонів, і підкреслив, що «…зараз президентом може стати лише міліонер», оскільки в новій редакції закону було збільшено заставу для кандидатів на посаду президента до 2,5 млн. грн. Враховуючи ці зміни, А. Гриценко був змушений звернутися до українського народу з проханням зібрати кошти на його передвиборчу заставу. З 5 вересня почав працювати його спеціальний рахунок, на який надходять гроші небайдужих українців. Станом на 13 жовтня на ньому було закумульовано понад 2,2 млн. грн.

Анатолій Гриценко повідомив журналістів і про останні новини з Києва. Зокрема, він оприлюднив інформацію про те, що голова СБУ В. Наливайченко дав подання на звільнення з посади свого заступника Андрія Кислинського через підлог документів. Як уже стало відомо після прес-конференції, Президент підписав відповідний указ.

Крім того, 13 жовтня відбулося засідання РНБО, на якому обговорювався стан збройних сил. Однак на засіданні не було жодного представника уряду. Президент розкритикував дії уряду щодо недофінансування збройних сил, однак ніхто з урядовців шквалу критики так і не почув. На думку А. Гриценка, це є неприпустимо, оскільки питання обороноздатності країни зараз залежить від політичної кон’юнктури, від конкуренції двох посадових осіб. У даному контексті, екс-міністр оборони звернув увагу на бюджет 2010 року, в який закладено видатків на Міноборони на рівні 8,3 млрд. грн., а необхідно як мінімум удвічі більше. Уряд маніпулює громадською свідомістю. Мова йде про те, що є загальний фонд бюджету, з якого і має фінансуватися армія. Однак зараз Тимошенко пропонує використання спеціального фонду для потреб Міноборони, а всім відомо, що спеціальні фонди ще ніколи не наповнювалися в повній мірі і своєчасно.

Саме цей факт, є одним із тих ключових моментів, що спонукав Анатолія Степановича розробити власний проект конституції, в якому глова держави був би одночасно і головою виконавчої влади, а відтак не було б дуалізму в питаннях забезпечення обороноздатності держави. Його проект – це президентська форма правління, яка наразі застосовується у США, трохи видозмінено – у Франції та Росії.

На переконання А. Гриценка, зараз склалася загрозлива ситуація через розрив вертикалі підпорядкованості по лінії національної безпеки. Нині Президент є фактично одноосібним керуючим армією, оскільки немає міністра оборони, а виконуючий обов’язки не наділений повноцінними повноваженнями міністра. Голова Генерального штабу також іде у відставку. За роки незалежності вперше в країні склалася така ситуація.

Анатолій Степанович сфокусував увагу журналістів і на своєму передвиборчому статусі – «Перший непрохідний». Дану тезу, по факти опису діяльності пана Гриценка, свого часу оголосив один з журналістів. Кандидат у президенти її сприйняв і досить своєрідно розтлумачив. Мова йде про те, що багато людей в Україні досить позитивно сприймають особу пана Гриценка, однак аргументуючи, чому не будуть за нього голосувати, зауважують: «Так за ним немає олігархів, тож він і не переможе». Подібний стан справ у суспільстві є неприпустимим, проти нього і прагне працювати Анатолій Степанович. Допоки більшість українців буде дотримуватися наведеної тези, то й збудувати сильну, процвітаючу державу буде важко. Надія на олігархів і їх ставлеників свідчить про колективну безвідповідальність.