«Весь світ – театр, а люди у ньому – актори…»

Від 02.04.2012

Цього тижня людство відзначало Всесвітній день театру. Театральне ремесло вже багато століть є для більшості з нас майже утаємниченим, і далеко не кожному дано його осягнути. Однак саме театр дав поштовх до розвитку інших видів мистецтв, нині дуже популярних, приміром кінематографу. Та зрештою я не про театр у класичному розумінні, бо не можу давати театральному мистецтву якісь характеристики, бо в ньому повний профан. Я про інший театр.

Усім відомий вислів Уільяма Шекспіра – «Весь світ – театр, а люди у ньому – актори...». Мабуть лише за цю фразу ми можемо вважати Шекспіра генієм, адже так влучно описати наше з вами життя міг тільки той, хто вміє подивитися на світ, на людей, на себе з боку та побачити зміст цього дійства під назвою життя.

Протягом цього тижня ми стали свідками кількох резонансних подій у країні, які так чи інакше, але можуть бути красномовними ілюстраціями нашого сьогодення. Перше – історія молодої дівчини Оксани Макар. Згвалтована та живцем спалена дівчина з Миколаєва вже протягом двох тижнів була героїнею більшості випусків новин на телебаченні, про неї писали у пресі, на сторінках Інтернет-видань. На жаль... врятувати її не вдалося. Вона померла зранку 29 березня у Донецькому опіковому центрі.

Про історію Оксани знають, мабуть, усі, а тому переповідати її не будемо, однак хочеться звернути увагу на появу у ЗМІ кількох десятків матеріалів, у яких йшлося про її життя та її родину. В них вказувалося на те, що молода дівчина була ледь не проституткою, а всі її рідні мають досвід перебування за гратами (батько та вітчим і нині перебувають у місцях позбавлення волі). Зрозуміло, що ця інформація мало у кого змінила ставлення до самої трагедії у житті дівчини, однак у тих повідомленнях між рядками можна було прочитати намагання підштовхнути читача до думки, що події, які мали місце 10 березня у Миколаєві, були наслідком способу життя Оксани. І це дивно. Як можна навіть натякати на якісь виправдальні, нехай умовно, обставини звірячої поведінки трьох молодиків? Чи у нас уже звикли знаходити виправдання злочинцям?

Історія Оксани Макар радше є ілюстрацією нашого сьогодення, коли тисячі українських дівчат і хлопців не можуть себе знайти у цьому житті. І, на жаль, часто їх життя «ламається» на самому початку.

Яскраве підтвердження цієї тези я знайшов, читаючи інтервʼю героїв іншої історії, яка цього тижня стала чи не однією з найбільш обговорюваних у країні.

Мова йде про Юру та Діму, хлопців, що роками працювали на нелегальних «копанках» (закинуті шахти) на Донеччині. Про них та їх родини було знято документальний фільм «Шахта №8», режисером якої є естонська журналістка Маріанна Каат. Цей фільм мав бути показаним в Україні в рамках конкурсної програми фестивалю документальних фільмів "Docudays". Однак на вимогу українського співпродюсера стрічки Олени Фетісової, він був знятий з конкурсної програми. Однак організатори "Docudays" вирішили презентувати фільм поза конкурсом. До Києва прибули і обидва герої стрічки Юра Сиканов та Діма Оприщенко.

У інтервʼю Українській правді хлопці розповіли, що після того, як фільм уже був знятий і про нього стало відомо, їх викликали до міліції. Мати Юрія позбавили материнських прав, а тому хлопець переховувався, адже на той момент був ще неповнолітнім (нині йому 19). Однак, що найбільше вразило, так це теза про керівництво шахти. Подаємо цитату з інтервʼю: "Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі", – розповів Юра. Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися "крайніми" у глибоких соціальних проблемах.

"Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились...", – каже він.

"От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазики, каструлі, до підвалу комусь залізе... Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали б такими ж. Якби нам не дали роботи, то жити ж за щось треба було б...", – додає Юрій.

Хлопці обрали для себе складний шлях, однак не крали, не порушували закон (хоча роботу у нелегальній шахті навряд чи можна назвати законною), а намагалися працювати, щоб заробити на кусень хліба, при цьому ризикуючи життям. А якщо б умови були менш сприятливі, копанок не було б, іншої роботи знайти підлітку практично неможливо... черговий показник у підлітковій злочинності УМВС?

Тим часом, виявляється, люди в Україні можуть роками боргувати державі мільярди гривень, і нічого... В списку найбагатших людей України та Світу. Днями «Економічна правда» опублікувала статтю під назвою «Олігархи заборгували мільярди за газ». У ній, зокрема, наводиться ряд цікавих цифр. Так, підприємства, що входять до групи компаній очолюваних Віктором Пінчуком, боргують «Нафтогазу України» 650 млн. грн. Однак ці кошти поки сплачувати ніхто не збирається, адже справи знаходяться у судах.

Підприємства підконтрольні Дмитру Фірташу, боргують тому ж «Нафтогазу» близько 2,1 млрд. грн. Хоча в результаті кількарічних судових розглядів нині сума дещо скромніша, однак заборгованість має місце.

У підприємств підконтрольних Рінату Ахметову, також є борги перед постачальниками газу, але як і у двох попередніх випадках, рішення судів не дають нам надії на отримання державною цих коштів.

Одночасно, у 2011 році за спожитий газ населення заборгувало лише 337,7 млн. грн. При цьому рівень розрахунків становив 93,9%.

Варто нагадати, що минулого року Верховна рада списала кілька мільярдів гривень боргів енергогенеруючим компаніям в Україні. Усе це вкупі, якщо порахувати, свідчить про те, що в Україні вчасно сплачувати за послуги має лише населення. Інша верства громадян у цьому питанні має іншу опцію.

І, мабуть, саме вона дає змогу декому досягати чималого зиску, для себе, зрозуміло. Так, днями журнал «Фокус» оприлюднив рейтинг «200 найбагатших людей України». Як виявилося, за рік Дмитро Фірташ зміг подвоїти свої статки. А в країні ж криза. Та і в Європі. І в Світі.

На жаль, ми з вами вже давно виконуємо ролі другого чи навіть третього плану, якщо так можна висловитися. А головні ролі чітко розписані, і, здається, далеко наперед. Хтось ладен робити що завгодно заради кусня хліба, заради надії на якесь краще майбутнє, надії на спокійне життя, затишну оселю... Хтось не може у вирі сьогодення знайти себе і опиняється над прірвою. Комусь пощастить. Але таких небагато. Хтось «впаде»... і таких дедалі більше. А хтось має усе, займається благодійністю, презентує державу за кордоном. Однак йому начхати на долю тисяч хлопців і дівчат, які, можливо, мали б надію на щось краще, якщо б у бюджеті вистачало коштів на... Не знаю, це перелік мабуть буде дуже довгий – чого не вистачає, та держава має створити умови, коли людина обирає не менше зло, а обирає між кращим і гіршим.

Історія хлопців з Донбасу зводиться до банального: красти або працювати в копанці, яка будь-якої миті може стати для тебе могилою. Це альтернатива?

Можна взяти за приклад і Закарпаття. Десятки тисяч людей на заробітках. Працювати в краї з офіційною зарплатнею у неповні дві тисячі гривень мало хто захоче, на ці гроші неможливо прогодувати родину. Можна ще возити контрабанду через кордон: грошей більше заробиш, ніж будь-де. Але ж можна і погоріти. Ще можна влаштуватися на якусь посаду і «вирішувати питання» за відповідну «подяку». Але ж і там може прийти УБОЗ або СБУ.

Відсутність реальної альтернативи, а що головне – легальної та суспільно корисної нині є чи не головною проблемою для України. Влада формально бореться за те, щоб змінити стан справ, однак реально ситуація лише погіршується. Заміну актора другого чи третього плану у трупі мало хто помітить. От і історія Оксани Макар нині у всіх на устах, але вже за кілька тижнів більшість про неї забуде, а ще за рік вже і не згадає. Нам і надалі буде більш цікаво, – що купив Ахметов, який ляп знов допустив Янукович...

Хоча цим ми мало відрізняємося від більшості сучасних держав світу, однак там, принаймні, створені умови, коли громадянин має право обирати між добрим і поганим, а не з двох лих.

Віктор ЛАЗОРИК

Політична реклама: гроші на вітер

США, Німеччина, Японія, Франція, Великобритания … Це перелік країн із найвищім рівнем життя і найбільш стабільною політичною системою. В принципі, вони є тими еталонними державами, до яких ми «тягнемося», тобто також хочемо такими стати. Однак, є у нас те, в чому ми їх вже давно «переплюнули». А саме – у нас найдовші і дуже коштовні передвиборчі компанії.

Спікер Верховної ради Володимир Литвин взагалі заявив, що передвиборча компанія 2010 розпочалася ще у 2005 році. З огляду на зміст політичної боротьби протягом цього часу, то він правий. Але, я маю на увазі активні дії головних претендентів на посаду президента України, зразка 2010.

Першим, хто «пішов у президенти» безумовно є Арсеній Яценюк. Те, що він робить під брендом «Фронту змін», це така собі «заліпуха». Уся діяльність екс-спікера протягом 2009 року просякнута його претензією на найвищій державний пост. Його штаби, ще у червні 2009 року були розгорнуті по всій країні і розпочали планомірно діяти на благо єдиного і неповторного, чисто українського кандидата у президенти України.

Дії Яценюка ми можемо назвати швидким стартом. Чи пішло це на користь? Поки не можу дати однозначної оцінки. Лише ближче до першого туру виборів буде зрозуміло. Однак, фактом є те, що Яценюк став «подразником», спровокувавши інших до більш активних дій. Принаймні, з Інтернет ЗМІ та з партійного середовища, відомо, що різке зростання активності Яценюка було дуже негативно сприйнято в БЮТ та ПР. З сердини серпня, ці політичні сили розпочали вже свої президентські компанії. Зараз ми можемо бачити купі бігбордів, з яких нас закликає звертатися до нього Віктор Янукович.

З іншого боку, ми бачимо соціальну рекламу «Вона». Хто «вона», це зрозуміло, не Катерина Ющенко. Саме реклама Юлії Тимошенко викликала шквал різного роду гумористичних інтерпретацій, навіть «переплюнувши» попереднього лідера політ-гумору Яценюка.

Щодо решти кандидатів, то ще варто відзначити Сергія Тігіпка. Він ще до Януковича почав розповідати громадянам як вийти з кризи. А зараз, узагалі, продає, чи то хоче подарувати, свою книгу.

Час від часу у пресі «проскакують» статті про Литвина, Вінського, Гриценко та ряду іншх кандидатів. Однак, великого ажіотажу їх персони у суспільстві не викликають.

Уже зараз зрозуміло. Що у компанії є чотири найбагатші конкуренти: Яценюк, Тимошенко, Януковича і Тігіпко. Решта, у фінансовому плані не здатна реально вплинути на суспільну думку, тобто масово себе піарити. Хоча, ближче до виборів хтось з «другого ешелону» і зробить спробу більш активної PRкомпанії. Та як не крути, а найближчим часом стане відома повна кількість кандидатів на президентське крісло. Думаю їх буде більше 20, хоча, зрозуміло, що шанси є лише у першої четвірки. Так навіщо решта «пхається»? Ага – «технічні кандидати». Тільки навіщо витрачати купу грошей на цих «технарів»? Ага, ми ж живемо в найбагатшій країні світу, яка може собі дозволити, протягом 5-6 місяців, піаритися декільком політикам, що в день коштує, лише для одного, близько 5 млн. грн.. Це у кращому випадку.

От і варто нам тоді жалітися комусь на свою долю? Та певно що ні, ми ж все рівно прийдемо на виборчі дільниці і будемо голосувати за тих, кого більше разів бачили на телебаченні.

Варто також згадати і той факт, що в більшості країн Європи виборчі компанії, по суті, тривають не більше одного місяця. Як такого «агітаційного балагану» практично не спостерігається, а відтак і вибір людей є більш раціональним. Мабуть важко уявити щоб канцлер Німеччини, чи прем’єр-міністр Великобританії до настання офіційного старту передвиборчої компанії відправляв би в тур по країні усіх найпопулярніших поп-зірок, у свою підтримку. А у нас це можливо. Так це цинічно по відношенню до збіднілого народу, але з іншого боку, ми полюбляємо видовища. Так вже наша риса, радіти за інших. Бо є привід для ще одного масового гуляння. А от з приводами про масову роботу, з цим складніше.

Я не звинувачую політиків у тому що вони намагаються рекламувати себе. Однак, методи якими вони це роблять – є неадекватними тому стану в якому наразі знаходиться суспільство. Насправді, криза спричинила масу проблем як у економічній так і в соціальній сфері. Однак, замість того щоб вирішувати усім, разом, проблеми держави, ми бачимо як наші «любі й неповторні проффесори та проффесорки» продовжують вперто вірити в те, що вони комусь потрібні. Однак вже на сьогодні стає зрозумілим, що суспільство буде голосувати, вкотре, за менше зло. Українцям хочеться спокою і щоб влада не заважала жити. Відтак, хто саме буде на її чолі… це питання другорядне. Та виникає ще одне: навіщо тоді викидати стільки грошей на PR? Мабуть щоб було що потім відробляти, прийшовши до влади.

Так відбувається з теперішнім президентом, і дарма що більшість з тих хто тепер плює в його бік, свого часу ладні були на все, щоб він переміг, оскільки знали що тоді і їм перепаде грошенят і посад. Так воно і сталося, та вже дуже швидко багато хто з них, чомусь, почав думати що він не гірший за Ющенка, і чому б і йому самому не вказати президенту як треба керувати державою. Таких «радників» тепер багато, та мабуть їх варто по іншому називати.

От і постає логічний висновок: якщо ви обрані як «менше зло», якщо суспільство реально вас не підтримує, то чи не станеться знов, що вже нова порція «любих друзів» за два три роки зробить з вас нового «люзера всія України». А так воно і буде. То ж навіщо стільки витрачати? Краще б роздали, більше б толку було б.

Джерело: h.ua

«Перший непрохідний» - Анатолій Гриценко

У вівторок, 13 жовтня на Закарпатті з робочим візитом перебував народний депутат України, голова громадського об’єднання «Громадська позиція» Анатолій Гриценко.У рамках робочого візиту в Ужгороді було відкрито представництво «Громадської позиції», яке розташоване по вул. Крилова,14. Також А. Гриценко провів ряд робочих зустрічей з мешканцями краю.
Під час прес-конференції, що відбулася у приміщенні прес-центру «Нове Закарпаття», Анатолій Степанович повідомив, що прийняв рішення брати участь у виборах президента України. В даному контексті він звернув увагу на зміни до закону «Про вибори президента», що були прийняті за участі БЮТ та Партії регіонів, і підкреслив, що «…зараз президентом може стати лише міліонер», оскільки в новій редакції закону було збільшено заставу для кандидатів на посаду президента до 2,5 млн. грн. Враховуючи ці зміни, А. Гриценко був змушений звернутися до українського народу з проханням зібрати кошти на його передвиборчу заставу. З 5 вересня почав працювати його спеціальний рахунок, на який надходять гроші небайдужих українців. Станом на 13 жовтня на ньому було закумульовано понад 2,2 млн. грн.

Анатолій Гриценко повідомив журналістів і про останні новини з Києва. Зокрема, він оприлюднив інформацію про те, що голова СБУ В. Наливайченко дав подання на звільнення з посади свого заступника Андрія Кислинського через підлог документів. Як уже стало відомо після прес-конференції, Президент підписав відповідний указ.

Крім того, 13 жовтня відбулося засідання РНБО, на якому обговорювався стан збройних сил. Однак на засіданні не було жодного представника уряду. Президент розкритикував дії уряду щодо недофінансування збройних сил, однак ніхто з урядовців шквалу критики так і не почув. На думку А. Гриценка, це є неприпустимо, оскільки питання обороноздатності країни зараз залежить від політичної кон’юнктури, від конкуренції двох посадових осіб. У даному контексті, екс-міністр оборони звернув увагу на бюджет 2010 року, в який закладено видатків на Міноборони на рівні 8,3 млрд. грн., а необхідно як мінімум удвічі більше. Уряд маніпулює громадською свідомістю. Мова йде про те, що є загальний фонд бюджету, з якого і має фінансуватися армія. Однак зараз Тимошенко пропонує використання спеціального фонду для потреб Міноборони, а всім відомо, що спеціальні фонди ще ніколи не наповнювалися в повній мірі і своєчасно.

Саме цей факт, є одним із тих ключових моментів, що спонукав Анатолія Степановича розробити власний проект конституції, в якому глова держави був би одночасно і головою виконавчої влади, а відтак не було б дуалізму в питаннях забезпечення обороноздатності держави. Його проект – це президентська форма правління, яка наразі застосовується у США, трохи видозмінено – у Франції та Росії.

На переконання А. Гриценка, зараз склалася загрозлива ситуація через розрив вертикалі підпорядкованості по лінії національної безпеки. Нині Президент є фактично одноосібним керуючим армією, оскільки немає міністра оборони, а виконуючий обов’язки не наділений повноцінними повноваженнями міністра. Голова Генерального штабу також іде у відставку. За роки незалежності вперше в країні склалася така ситуація.

Анатолій Степанович сфокусував увагу журналістів і на своєму передвиборчому статусі – «Перший непрохідний». Дану тезу, по факти опису діяльності пана Гриценка, свого часу оголосив один з журналістів. Кандидат у президенти її сприйняв і досить своєрідно розтлумачив. Мова йде про те, що багато людей в Україні досить позитивно сприймають особу пана Гриценка, однак аргументуючи, чому не будуть за нього голосувати, зауважують: «Так за ним немає олігархів, тож він і не переможе». Подібний стан справ у суспільстві є неприпустимим, проти нього і прагне працювати Анатолій Степанович. Допоки більшість українців буде дотримуватися наведеної тези, то й збудувати сильну, процвітаючу державу буде важко. Надія на олігархів і їх ставлеників свідчить про колективну безвідповідальність.

Сплеск осінньої злочинності по-ужгородськи

За останні два тижні в Ужгороді сталося декілька резонансних убивств. Усе почалося 29 серпня, коли зранку в під’їзді будинку по вул. Грушевського було скоєно вбивство валютника. За інформацією ЗМІ, причиною вбивства стали гроші, які загиблий мав при собі під час нападу – 50 тис. доларів США.
Наразі офіційної інформації з цього приводу МВС не оприлюднило, але зрозуміло, що подібного роду злочин був скоєний за наведенням. Чи було це вбивство заплановано, має довести слідство. Однак за характером поранень на тілі потерпілого (а це і два вогнестрільні поранення, і декілька ножових), зрозуміло, що злочинці не були професіоналами.
В Ужгороді ще у всіх на вустах убивство бізнесмена Олега Грузіна, що відбулося 5 лютого 2009 року, яке, до речі, досі не розкрито.
Але вбивство валютника стало лише першою «пташкою».
У вівторок, 8 вересня, на стадіоні «Автомобіліст» знайдено тіло чоловіка, віком 45-50 років, що помер від больового шоку. На тілі були виявлені численні поранення, також з’ясувалося, що чоловіка було й зґвалтовано.
У цьому випадку міліція спрацювала оперативно. Зловмисника, що скоїв цей злочин, було заарештовано протягом доби. Як виявилося, родом з Перечинського району, однак уже декілька років бомжує в обласному центрі. І це при тому, що йому лише 17. З потерпілим вони вже не раз випивали, однак цього разу той відмовився визнавати борг у 200 грн., за що і був «жорстоко покараний».
Наразі в цій історії цікаве інше. У міліції говорять про необхідність проведення психіатричної експертизи юного вбивці. Це й зрозуміло, вчинити подібний злочин розумово здорова людина не змогла би. Однак тоді виникає питання: де ж досі були наші стражі порядку, коли по місту розгулював неповнолітній психопат? Адже Михайло, так звати злочинця, стверджує, що вже декілька років бомжує в місті. Чи його ніколи не бачили співробітники ДПС, чи дільничні? Що ніколи не поставало питання: що ж робить серед бомжів неповнолітній хлопець? Чи спілкувалися колись з ним робітники служби роботи з неповнолітніми?
Ну, а найбільш резонансним, стало вбивство підлітка в мікрорайоні Горяни в обласному центрі 9 вересня. Неподалік від дачного масиву було виявлено тіло підлітка з 14 ножовими пораненнями. Свідки повідомили, що на полі було декілька осіб, які сварилися між собою. Однак згодом двоє покинули місце злочину. Один з дачників через певний час підійшов до того місця і побачив закривавлене, мертве тіло підлітка. Поруч з місцем злочину було знайдено ніж з довжиною леза 23 см.
Уже 10 вересня правоохоронні органи повідомили про розкриття цього злочину. Виявилося, що вбивці — це два юнаки, 16 та 18 років. За їх словами, потерпілий змушував працювати на нього, часто бив, вимагав з кожного по 500 доларів. Хлопці довго роздумували як би вибратися з того «ярма», та нічого кращого не придумали, як убити свого знайомого.
І знову, ми бачимо підлітків, які вчиняють найстрашніше.
Вулицями міста ще вештається чимало неадекватних підлітків, багато хто з них не мешкає в Ужгороді. Щойно почався новий навчальний рік і у переважної більшості батьків виникають побоювання з приводу безпеки своїх дітей. Швидка реакція міліції — це, зрозуміло, добре. Однак злочини варто попереджувати, а не констатувати. Тим більше серед неповнолітніх.
Події свідчать про неусвідомлення своїх дій, чи то усвідомлення, повної безкарності у підлітків. А це вже загроза на майбутнє. Але про це, чомусь, воліють не говорити. Ще й зменшили кількість груп подовженого дня в місті. Криза кризою, однак знайти вже ті кошти не так і важко, якщо захотіти. Бо ніхто не пам’ятає такого, щоб в Ужгороді за добу ставалися такі криваві події за участю підлітків.
А вбивство валютника навряд чи розкриють. В області подібні справи на довго, якщо не на завжди залишаються «глухарями».
Мабуть, варто міській раді, міськвиконкому, органам МВС, соціальним службам нарешті подумати про те, до чого призводить їх бездіяльність. Нарешті збагнути, що саме на них покладена місія захисту громадян від соціальних негараздів, встановлення порядку в місті.

Віктор ЛАЗОРИК

Дмитрия Медведев обвиняет Ющенко и ждет новую власть

Достал Ющенко Россию. Именно такой вывод, на первый взгляд, можно сделать из послания президента России Дмитрия Медведева своему украинскому коллеге.

В частности, президент России конкретно называет Виктора Ющекно виновником охлаждения российско-украинских отношений и приводит ряд примеров, которые, по мнению Кремля характеризуют недружелюбие Киева.

Ну если с Черноморским флотом на самом деле все довольно сложно и запутано, при чем российские чиновники разных рангов об этом сами говорят. То вот по поводу газа… Весь мир год назад призывал именно Россию к компромиссу. Не Украина диктовала «драконовские» тарифы за транзит, а Россия пыталась с помощью шантажа получить в пользование газо-транспортную систему (дальше – ГТС) «братского народа». Пусть кто-то не соглашается с этим тезисом, но фактор финансового кризиса и неспособность «Газпрома» развивать добычу и разведку собственных запасов газа, приводит к тому, что с помощью политического давления Россия производит давление на все соседние государства, с целью заполучить дешевый газ (страны Средней Азии и Кавказа) или контроль над его транспортировкой в Европу (Украина, Беларусь). В принципе, то же касается и нефти.

Еще один аргумент Медведева: критика Ющенко за недружелюбие к патриарху Кириллу, во время его недавнего визита в Украину. С этим господин Президент «Московский и всия Россия» перегнул палку. Почему? Во-первых, Россия это светское государство, ровно, как и Украина. А по этой причине, обвинять главу соседнего государства в том, что у него не все любят главу Православной церкви, как минимум цинично. Мусульмане России так же не есть фанатами Кирилла. Да и сама по себе православная церковь не есть такой уж однородной, как это нам пытаются преподать официальные лица. Кроме того, вмешательство в церковные дела, на данном этапе, мы можем расценивать, как один из аспектов укоренение авторитарного государственного режима в России.

Во-вторых, Украина это независимое государство, и с этим надо смериться. Тот факт, что сразу после возращения из Украины Кирилл отправился на встречу с Путиным и Медведевым, косвенно подтверждает предположение ряда украинских экспертов о том, что визит патриарха носил политический характер. Его рвение посетить Западную Украину в целом можно приветствовать, так как здесь проживает много православных христиан, для которых приезд патриарха был очень важен, как с духовной так и с социальной токи зрения. Но, еще за долго до визита, было понятно, что на Западной Украине есть множество людей, при чем их большинство, которых данное мероприятие не приведет в восторг.

Что касается ряда других замечаний Дмитрия Медведева, не взирая на те или иные симпатии украинцев, необходимо отметить, что Виктор Ющенко, уж через чур активно, занялся проблемой геноцида украинцев в 1932-1933 годах. Да, был голод, по свидетельствам очевидцев, с которыми имел возможность не раз общаться, в частности в Киевской, Кировоградской, Харьковской областях, в селах были частыми случаи людоедства, вчерашние бездельники, нацепив на себя фуражку со звездой грабили соседей, доносили в НКВД, у односельчан отбирали последние пожитки, не взирая на то что в семье были совсем маленькие дети. Аналогичная ситуация была и в Поволжье, на Доне, Кубани. Основной задачей тогдашнего руководства страны, было искоренение всех факторов, которые мешали проведению коллективизации. За 10 лет, начиная с 1923 года, данный процесс был провален на тех территориях СССР, где уже веками сформировался другой, не коллективный, а собственнический уклад жизни. Хуторяне не хотели делиться с бездельниками тем, что собственным трудом произвели. Социалистическая «уровниловка» не укладывалась в их мировоззрении. А по этому, с ними решили бороться так как с «антисоветскими элементами». Вот вам и история. А по этому категорично заявлять о геноциде только украинцев… Думаю, у Ющенко или плохие советники или он и вправду решил, что тема «Голодомора» прибавит ему «политического веса». Что, согласитесь, свидетельствует о недальновидности политика.

Возвращаясь непосредственно к посланию Д. Медведева, то самым пикантным моментом в нем, считаю тот факт, что президент России пока не хочет присылать в Украину нового посла. Тут президент, скорей всего лукавит. Господин Зурабов, попросту, не подходит на этот пост. Пообщавшись с патриархом Кириллом, Кремль в этом убедился, и скорей всего в ближайшее время подыщет подходящую кандидатуру.

Ну и еще одно, наверное самое интересное, в завершении послания президент России говорит о том, что будет ожидать от нового главы Украины, а точнее «нового политического руководства», тех шагов которые бы отвечали интересам обеих стран и «европейской безопасности».

А это уже интересно. Ну новое политическое руководство… Перед выборами Кремль намекает на то, что им необходимо лояльного президента на Украине. Не ново. Уже проходили. Понятное дело, окружение Виктора Януковича сразу же озвучил свою поддержку данного послания, назвав Секретариат президента «его кликой», который проводит «антироссийскую политику». БЮТ отреагировал более сдержано, и нельзя не согласиться с Николаем Томенко, что Медведев определил те критерии, по которым будут судить на сколько тот или иной кандидата про-российский или нет.

Но что касается «европейской безопасности» - мы можем данный тезис толковать как прямое давление на Украину, с акцентом на ненадежности ее как партнера, как возможного источника дестабилизации в регионе. Не знаю пока как на данную риторику отреагирует ЕС, но убежден, что от реакции этой организации и к примеру Германии и Франции, будет понятно, чего нам ждать далее, куда будет «дрейфовать» Украина. Если в Европе не укажут на то, что Украина это надежный партнер на континенте, важное звено в системе безопасности, то это можно будет расценивать как «закрытие дверей» для страны в европейские структуры на много лет и перетекание всех основных политических инициатив Украины с Запада на Восток.

Тут необходимо понимать, что я не утверждаю, что Украине есть тем ключевым, для Европы, фрагментом ее безопасности, нет. Но в зависимости от риторики лидеров ЕС, мы сделаем далеко идущие выводы. Понятно что Вашингтон, скорей всего отметит жесткость Кремля и намекнет на то что не надо «мутить воду, она и так мутная» после Грузии. Но в контексте перспективы Украины как независимого, целостного государства, позиция ЕС будет очень важна.

Думаю долго ждать не придется, но в случае отсутствия конкретной реакции из Европы, мы можем оказаться в состоянии «войны всех против всех» на предстоящих выборах. Без альтернативность внешнего фактора перед президентскими выборами, может привести к маргинализации части электората на Западной Украине и очередному витку противостояния в Крыму. Не хочется верить в то, что Россия провоцирует внутренние конфликты в Украине, но пока другого объяснения заключительным тезисам в речи Д. Медведева, найти трудно.